Читати книгу - "Невдале викрадення, Сая Морі"

Навіть якби Костянтин не зателефонував, вона б однаково наговорила неприємних речей.

— Чому? — Максим розгублено кліпнув. 

— Ти бачив мою квартиру. Ти знаєш і розумієш, що я не дуже багата. Але ти однаково привів мене до цього місця. Тут просто космічні ціни, — Ярина нахилилась вперед та довірливо пояснила: — Ти ставиш мене у максимально незручне становище. 

— Але ж… Я запросив, я пригощаю, — він відчужено запустив пальці у волосся.

— Класно. Я й так почуваюся ніяково через шпалери. А ти вирішив ще витратити цілий статок на обід.

— Але ти сама погодилась пообідати разом.

Вона не змогла стримати нервовий смішок:

— Я думала, що ми зайдемо до якоїсь посередньої піцерії, а не до мішленівського ресторану!

— В Україні поки немає ресторанів із зіркою «Мішлен», — Максим насупився та відвів погляд вбік. — І я не їм в піцеріях. Там надто гучно та брудно. Я привів тебе сюди лише, тому що мені подобається це місце. Все. Я не мав якихось прихованих мотивів, — він помовчав та зазирнув їй у очі. — Ти мені не віриш?

Ярина тяжко зітхнула:

— Микита каже, що ти багатий, Костянтин — що ти гуляв зі мною тільки через нього. Чому ти запросив мене на обід, до театру? Це все не має сенсу, — вона щиро сподівалась, що він не скаже, що зробив це з жалю.

Офіціант спробував наблизитися, але Максим виставив перед собою долоню та похмуро похитав головою.

— Тобі настільки важко повірити, що ти комусь подобаєшся? 

— Я б з легкістю повірила, що сподобалась однокурснику. Не дорослому і заможному чоловікові.

Максим гучно видихнув.

— Я запросив тебе, тому що ти, — він кілька секунд намагався вигадати синонім до слова «дивна», — незвичайна.

— Ага. І особлива. І ти ніколи таку не зустрічав, — її обличчя викривила зневажлива гримаса. — Мені двадцять один, а не п'ятнадцять. Я в таке не повірю.

Зазвичай, коли після брехні кажеш правду, то на цьому все мало б закінчитися. Але що робити, коли вже дав щиру відповідь, а співрозмовник досі не вірить? Йому дійсно ніколи раніше не зустрічалося таке... диво. 

Максим задумливо приклав кулак до підборіддя. Він одночасно ніби й розумів Ярину, а ніби й зовсім ні. Вона то радісно й активно відповідала, то ігнорувала його повідомлення та дзвінки. Втекла з прогулянки після того як він подарував їй квіти, вибрала будівничих матеріалів на тридцять п'ять кілограмів, які йому довелось тягнути, ще й в обличчя сказала, що підозрює у вбивстві. І це якщо не згадувати першу зустріч, коли вона влетіла до кабінету, де він сидів, боса зі шкарпетками та кросівками в руках. Такого з ним ніколи не траплялося. Ще й з однією і тією ж жінкою. Тому було надзвичайно цікаво, куди це могло завести. 

— Гаразд. Ти мені не віриш. Тоді як мені довести, що я не брешу? Що мені зробити? Чого ти хочеш? 

Ярина, яка усвідомила, що, можливо, занадто різко відреагувала на бажання Максима вразити її дорогим рестораном, із надмірною зацікавленністю вивчала візерунок на білій скатертині та мимоволі водила пальцем по хитромудрому лабіринту ліній. Вона морально готувалась до того, що на неї накричать, виженуть, зроблять щось злісне та агресивне. Але не запитають, чого вона хоче. 

— Я не знаю, — Ярина знизала плечима та підперла голову рукою. Вона дійсно не знала ані що такого він мав зробити, щоб переконати її в щирості намірів, ані чого бажала. Можливо, вона хотіла б знову пообідати з Костянтином. Але він не запрошував. І це явно не те бажання, яке Максим очікував почути та планував виконати. — Ти доросла людина, можеш самостійно вирішувати, що робити, — якщо йому аж так кортіло щось довести, Ярина не збиралась полегшувати завдання та давати список, за яким варто діяти.

Максим набрав в легені більше повітря та гучно видихнув. Це все починало зводити його з розуму. Вона відкидала будь-які варіанти, але нічого натомість не пропонувала.

— Ти не хочеш обідати? Не хочеш в театр? 

Ярина підтиснула губи та опустила очі:

— Хочу.

Максим підняв брови й потягнувся за меню:

— Тоді я замовляю?

Вона заперечно похитала головою:

— Не тут.

— А де?