Читати книгу - "Невдале викрадення, Сая Морі"

— Я поки подивлюся, що тут є, — ледь чутно пробурмотіла Ярина. З Костянтином в ресторані чомусь було легше.

— Гаразд, — здивовано погодився Максим й попросив офіціанта підійти пізніше. — Може, тобі щось підказати? 

Ярина, якій відібрало мову, коли вона побачила ціни на першій сторінці, не відмовилась би, щоб він підказав, нащо притягнув її до такого дорогого місця. Тут ціни вищі, ніж у закладі, де вона обідала з Костянтином! Зрозуміло тепер, чому тут майже не було людей.

Раптом задзвонив телефон. Ярина спішно відклала меню, яке лякало більше за фільми жахів у кінотеатрі, дістала смартфон й під збентежений погляд Максима, чиї виклики ігнорували, відповіла на дзвінок. 

— Алло, — вона зраділа можливості відстрочити необхідність вибору там, де він апріорі неможливий – або залишитися без грошей, або дозволити заплатити за обід карколомну суму й почуватися зобов'язаною. 

— Привіт! — судячи з шуму на задньому фоні, Костянтин їхав в машині. — Ти зараз вдома? 

— Ні. 

— А де? 

У Ярини почало складатися враження, що він телефонував їй щоразу, як йому ставало нудно. І завжди щиро дивувався, коли вона виявлялась не вдома чи університеті. Ніби її життя та існування припинялось, коли вона зникала з поля зору.

Ярина озирнулась у пошуках таблички, назви на вікні ресторану чи на меню, але так її й не знайшла:

— Я не знаю.

— Це такий жарт? Чи, — його голос став серйознішим, — тебе знову викрали? Зможеш скинути геолокацію? 

— Мене не викрали. Я просто в закладі, в якому раніше не була. І я не дуже пам'ятаю дорогу сюди, тому не можу точно сказати, де я. Десь в центрі. Кудись вперед і вліво від метро Олімпійської.

— І що ти там робиш? В закладі десь в центрі. 

— Ти ж не повіриш, якщо я скажу, що на побаченні? 

Максим, якому принесли каву і який сам не знав, що знаходиться на побаченні, миттєво похлинувся та закашлявся. Ярина на секунду вимкнула динамік, про всяк випадок прикрила смартфон долонею та заспокійливо прошепотіла:

— Якщо що, я розумію, що це не побачення. Просто ігноруй це, — після чого знову все увімкнула та повернулась до слухавки, з якої долинуло глузливе пхикання:

— Не повірю. Тому скажи правду.

— Тоді я навіть не знаю, що тобі сказати. Максим запросив мене до театру. Ми зайшли пообідати перед початком.

На мить запанувало мовчання. 

— Це жарт? Ти ж казала, що не підеш. 

— Ну, я передумала. 

— Тобто, позавчора ти дізналась, що вбивця має медичну освіту й одразу пішла обідати з медиком?

Фактично він не медик. Ярину заспокоювала думка, що у нього незавершена медична освіта. Ніби-то...

— Ти ж казав, що не віриш, що він убивця, — Ярина примружилась та окинула почервонілого Максима підозрілим поглядом. 

— Не вірю, — легко погодився Костянтин, який судячи за стихлим фоновим шумом заїхав до якогось двору. — Але ж я свічку не тримав.

— Ну, — вона нервово постукала пальцями по столу, — якщо я сьогодні помру, ти дізнаєшся, хто вбивця.

Максим відтягнув комір сорочки та не знав, за що зачепитися поглядом. 

— Дуже смішно.

— Не знаю… Чогось ніхто не сміється, — вона задумливо дивилась, як Максим пив воду, яку налив з графина. — Ти взагалі просто так телефонуєш чи щось трапилось?

— Вже не має значення. Бажаю гарно провести час, — Костянтин скинув виклик.

Ярина закусила губу, заблокувала екран та сховала смартфон до сумки. Чому він завжди такий? Вона ж не сліпа й бачить, що йому не до вподоби, коли навколо неї кружляють інші чоловіки. І це явно не через турботу.

Та якби він сказав хоч слово, вона б прямо зараз втекла від Максима та побігла до нього. Йому треба лише попросити. Але він і цього не робить. Хоча, заради відвертості зараз вона б втекла з цього токсично дорогого закладу навіть заради перескладання іспиту. Тільки б з'явився привід.

Поки Ярина копирсалась в суперечливих думках та почуттях й пропалювала відчуженим поглядом білу троянду в маленькій вазі, Максим не зводив з неї очей.

— Чому ти це сказала? Ти вважаєш, що я вбивця?

Вона підняла голову й наштовхнулась на несподівано похмурий та напружений вираз обличчя. Ярина вже й забула про те, що наплела телефоном, коли підсвідомо чекала на хоча б якусь емоційну реакцію від Костянтина, а не на стримане побажання гарного вечора. А може, й свідомо.

— Тому, що я досі не розумію, чому ти телефонуєш мені та кудись запрошуєш, — вона знизала плечима та невизначено хитнула головою. — Це підозріло.

Максим стиснув вуста в тонку лінію:

— То не ходила б нікуди зі мною.

Ярина відчужено закусила губу у спробі згадати, чи взяла проїзний. Закрадалися підозри, що додому доведеться добиратися самостійно. 

— Але мені хотілося піти, — вона знизала плечима. Він здивовано підняв брови. От як можна казати людині, що підозрюєш її у вбивстві, а за мить зізнаватися, що хочеш провести з нею час? — Але потім ти привів мене до цього місця і… Я не знаю, це мене роздратувало.