read-books.club » Фантастика » Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь 📚 - Українською

Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

194
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь" автора Роберт М. Вегнер. Жанр книги: Фантастика / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 122 123 124 ... 156
Перейти на сторінку:
саме тут, правда?

У нього пересохло в роті.

— Млин Скорпіонів? Виходить, ти все ж служниця Дому Сну… Вона ледь усміхнулася.

— Ні, я вже говорила, що нікому не служу. Тут є місце, яке ви звете Млином Скорпіонів, бо колись скорпіони приходили сюди, щоб помирати. Але це було давно. Надто багато змінилося з часу, коли венлеґґи прийшли сюди, щоб спробувати поєднатися зі своєю кааф. Коли стихли барабани останньої битви, коли з’явився бар’єр, вони не мали іншого виходу. Але їм не вдалося. Ця пустеля має власну пам’ять і власні плани щодо тих, хто тут живе. Не відпустила їх, убила, як і всіх, хто не вклонявся їй достатньо низько, перетворила їхні хітинові панцири на сніжно-білий порох. А потім, щоб приховати злочин, не дозволила, аби цей пил рознесло звідси. Зрештою, це було нескладно: Сила тут аж кипить.

Він вглядався в її обличчя, намагаючись побачити очі.

— Не дивися на мене, мій малий скорпіоне, — цього разу він знав, що вона усміхається тією своєю жахливою посмішкою. — Навіть ви, нащадки зрадників, небагато пам’ятаєте з тих часів. Та й чому б ви мали пам’ятати?

— Я не нащадок зрадників.

— Правда? А якщо хтось клянеться, а тоді порушує клятву, складає наступну новому хазяїну і знову її порушує, то як його назве історія?

Він потягнувся в пам’яті до науки дядька Імринна.

— Це залежить від того, виграла чи програла його сторона.

Якусь мить вона дивилася на нього, трохи схиливши голову набік.

— Добра відповідь. Дуже добра. Ну-ну, трапився мені балакучий скорпіон.

Вона розвернулася й рушила в темряву.

— Поспіши, — почулося з темряви. — Тут ми точно не знайдемо води. Навіть для мене пустеля в цьому місці не зробить винятку. Тому краще, щоб ми до світанку опинилися на іншому боці.

* * *

— Хто ти?

Постать підвела голову й заскавчала. Старий сарай, де вони перебували, здавалося, почав меншати від цього звуку: немов скавчання поглинуло все повітря, залишивши пустку, яку зовнішній світ намагався заповнити, напираючи на спорохнілі дошки.

Неалла зібрала всю свою сміливість і підійшла ближче, хоча їй і здавалося, що серце от-от вистрибне з грудей.

* * *

— Хто ти?

Дівчина — звідкись вона знала, що це дівчина, ще до того, як та розвернулася в її бік — затихла. Враження напору на стінки сараю зникло.

Приблуда припинила щулитися в кутку і глянула на неї. Неалла мало не крикнула й не кинулася навтьоки. В очах голої дикунки блищало чисте, нічим не порушене безумство. В останню мить вона згадала слова матері: «Не бійся тих, кого боги вже за життя забрали до себе. Бійся тих, кого не візьмуть до себе й після смерті».

Із зусиллям усміхнулася й потроху, щоб не налякати причинної, присіла навпочіпки, аж їхні обличчя опинилися на одному рівні. Дівчина виглядала на кілька років старшою, але була настільки худою, що Неалла, мабуть, важила більше. Вирішила, що в разі чого зуміє вирватися і втекти.

— Як тебе звуть? Мене — Неалла.

Очі втратили божевільний вираз.

— І… м’я?

Вона прокинулася в цілковитій темряві. Лежачи, намагалася заспокоїти розпачливе калатання серця й повернути собі дихання.

Ім’я.

Як мене звуть?

* * *

Вечеря була саме такою, якої можна було сподіватися у відрізаному від світу, забутому людьми та богами гарнізоні на прикордонні Імперії. Утім Вельґеріс не справляв враження розчарованого кашею зі шкварками, баранячим гуляшем, ячмінними перепічками та козячим сиром. Поглинав усе, начеб кілька днів не мав у роті ані крихти. Дивлячись на нього, Еккенгард мав визнати, що той виглядав так, немов це було правдою. Хорт був високий, худий та жилавий — наче жертва тривалого голоду. Мав тонкі красиві долоні з помітною сіткою синіх вен, шию з борлаком, що стирчав із неї, та кілька купок волосся, що росло тут і там на малій голові. Його обличчя нагадувало посмертну маску, в очні ями якої хтось уклав шматочки вугілля. Коли ковтав, борлак стрибав угору-вниз так різко, що здавалося, от-от вискочить із рота. Увесь час він не відводив погляду від тарілки, навіть коли пив вино. Напевне, не був би оздобою жодного прийому.

— То що ж трапилося в Ґлеввен-Он?

Вистрелив це питання із повним ротом, тому воно прозвучало дещо невиразно, спроквола, так ніби він питав про щось найзвичніше, найбанальніше під сонцем. Еккенгард приховав усмішку, підносячи до вуст келих. Добрий гравець завжди обходить головну тему, дражнить половинними, четвертинними питаннями, вдає, що ця справа його не стосується, терпляче чекає, доки жертва сама себе зрадить. Гравець винятково мудрий — чи винятково дурнуватий — питає напряму. Особливо в ситуації, коли всі знають, що його насправді цікавить. Вельґеріс дурнуватим не був, ба більше, були й такі, хто стверджував, що він розумний майже як сама Велика Сука, що його позиція Другого на Псарні — результат виключно розрахунку, а не проблем з інтелектом.

Але вирішив не полегшувати йому життя.

— Банда зголоднілих найманців, чисельністю десь із чотири сотні голів, напала на село. Ми думаємо, що це були недобитки князя Даленгера з Вільних Князівств, що прокралися лісами вздовж кордону в пошуках місця для зимівлі. Село, що лежало трохи осторонь від людей, мабуть, здалося їм добрим місцем для криївки.

— Банда найманців? — Хорт ковтнув і запив вином. — Вони мали бути сміливцями, якщо зайшли аж на двадцять миль на територію Імперії.

— Голод додає сміливості.

— І напевне мали доброго командира, якщо не розпалися на малі групки, як сотні інших банд.

— Здається, той змушував до послуху дворучним мечем, — Ґентрель обдарував співрозмовника своїм найнедовірливішим поглядом. — А чому, власне, Хорти рознюхують тут, за вісімдесят миль від руїн села?

Вельґеріс щось буркнув собі під ніс і сунув до рота нову порцію сиру. Схоже, їх чекало довге та непросте протистояння.

За столом сиділи втрьох. Хорт прибув до замку лише з двома пахолками, яких залишив у виділеній йому кімнаті і прийшов на вечерю сам. Комендант замку наказав приготувати учту у своїх кімнатах, тож тепер вони сиділи за масивним дубовим столом, накритим скромною, але чистою та свіжою скатеркою. Покриті тиньком стіни були побілені, а темряву розганяли кільканадцять свічок. Важка шафа підпирала стінку. Більше меблів тут не було.

Еккенгард мовчки переводив погляд з Ґентреля на Вельґеріса. Щур і Хорт, Хорт і Щур. Представники двох сил, що підтримували владу імператора за кулісами. Начебто перший імператор, почавши свою кампанію проти Сестер Війни, поділив розвідку на дві частини, сказавши: «Щури нюхають у домі, Хорти — в лісі».

1 ... 122 123 124 ... 156
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"