read-books.club » Сучасна проза » У пошуках утраченого часу. Полонянка 📚 - Українською

Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

349
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "У пошуках утраченого часу. Полонянка" автора Марсель Пруст. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 122 123 124 ... 138
Перейти на сторінку:
куточки, яких я не знаю, бо людина реалізує себе поступово. У Достоєвського я знаходжу страшенно глибокі криниці, але вони якось відособлені від душі людської. Але це великий творець. Зрештою, світ, який він малює, справляє враження, що він створений для нього. Всі ці завжди неодмінні блазні, всі ці Лебедєви, Карамазови, Іволгіни, Ставрогіни, цей примарний кортеж здається ще фантастичнішим від тих людей, які залюднюють «Нічний дозір» Рембрандта. І, може, вони фантастичні тільки завдяки освітленню і костюмам, а так вони звичайні. У кожному разі, ці образи глибокі і правдиві, і створити їх міг лише Достоєвський. На перший погляд здається, що такі блазні вже перевелися як перевелися герої античної комедії, а проте як у них відслонюється правдиві грані людської душі! Мене дратує як усі з-пишна говорять і пишуть про Достоєвського. Ви зауважили, яку ролю грає в його героїв самолюбство і гонор? Сказати б, для нього любов і найзапекліша ненависть, доброта і зрадливість, несміливість і безчільність — це єдино два стани одної і тої самої натури. Саме гонор перешкоджає Аґлаї, Настасії, штабскапітанові, якого Митя тягає за бороду, Красоткіну, ворогові-приятелеві Альошиному, показатися такими, якими вони є насправді. Але там чимало ще й інших скарбів. Я дуже мало знаю його доробок. Але хіба це не істинно різьбярський і простий мотив, гідний найстарожитнішого мистецтва, незавершений і знову початий фриз, де б виступали Мста і Спокута? Я маю на увазі злочин старого Карамазова, який зґвалтував сердешну дурку, і таємничий, звірячий, незбагненний потяг, під впливом якого мати, стаючи сліпим знаряддям мстивої долі, покірна ще й сліпому материнському інстинктові, а може, змішаному почуттю урази і фізичної вдячности ґвалтівникові, іде спорожнитися до старого Карамазова? Це перший епізод, таємничий, великий, величний, як Жінка на скульптурах Орв’єто. І — як відповідник — другий епізод, через двадцять із гаком років, убивство старого Карамазова, ганьба для карамазівського роду — дурчин син Смердяков, а трохи згодом ще один епізод, зарівно таємничий у своєму різьбярстві і незбагненний, сповнений такої самої похмурої і природної краси, як пологи в саду старого Карамазова. Смердяков вішається, його злочин доконаний. Щодо Достоєвського, то я не відбіг від нього, як вам здалося, коли згадав про Толстого, який ступив у його слід. У Достоєвського згущено, начорно багато з того, що розвинеться у Толстого. У Достоєвського є та первісна понурість примітивів, яку висвітлять потім учні». — «Коханий! Як зле, що ви такий лінтюх. Ви підходите до словесности куди цікавіше, ніж наші вчителі. Пам’ятаєте шкільні твори про «Естер»: «Пане!» — спитала Альбертина, сміючись, не тільки аби пожартувати з учителів і з себе самої, а й задля втіхи освіжити в своїй пам’яті, в нашій спільній пам’яті, уже давненький спомин.

Коли Альбертина це мовила, мені спав на думку Вентейль, і тут, своєю чергою, випливла інша гіпотеза, гіпотеза матеріялістична, гіпотеза небуття. Мене знов пойняли сумніви; я сказав собі, що, зрештою, це було б можливе… якщо Вентейлеві фрази здаються виразом певних станів душі, подібних до станів, який у мене викликав смак мадленки, умоченої в чай, ніяк не доводить, що невизначеність таких станів є ознакою їхньої глибини; вона може бути виразом лише того, що ми ще не навчилися їх аналізувати, виходить, вони не реальніші, ніж інші. А проте та щасливість, це почуття певности в щасливості, коли я чаював, коли я вдихав на Єлисейських Полях затхлий запах старого дерева, все це не було ілюзією. В кожному разі — підказував мені дух сумніву, — навіть якщо ці стани в житті глибші за інші і не надаються до аналізу, оскільки мобілізують забагато зусиль, яких ми ще собі не усвідомлюємо, чар деяких Вентейлевих фраз змушує нас думати про них, бо він теж не надається до аналізу, але це не доводить, що він має ту саму глибину; краса чистої музичної фрази легко сприймається за образ чи бодай за щось зрідні неінтелектуальному враженню, але саме тому, що воно неінтелектуальне. Чому ж тоді нам видаються особливо глибокими таємничі фрази, які проходять лейтмотивом у деяких квартетах і в Вентейлевому «концерті»? Річ була не тільки в його музиці, яку грала мені Альбертина; піанола була для нас іноді ніби науковим (історичним і географічним) чарівним ліхтарем; на стінах цього паризького покою, опорядженого — проти комбрейської кімнати — куди сучаснішими винаходами, я бачив, поки Альбертина грала Рамо чи Бородіна, як стеляться то гобелен XVIII сторіччя з амурами на тлі троянд, то східний степ, де звуки гаснуть у неозорих гонах і в сніговій повсті. Ці перебіжні декорації були, зрештою, єдиною оздобою мого покою; відколи мені дістався спадок по тітці Леонії, я прирік собі колекціонувати, як Сванн, картини і статуї, але нині всі гроші йшли на коні, на авта і на туалети для Альбертини. Але хіба мій покій не вміщав мистецького твору ціннішого за всі згадані оце мною? Таким твором була Альбертина. Я дивився на неї. Мені здавалася химерною думка, що це вона, та сама, з якою я довго не важився навіть познайомитися, ця обласкана дика звірючка, трояндовий кущ, якому я дав підпору, рамку, шпалеру, щодня сидить ось так у себе біля мене, за піанолою, в моїй книгозбірні. Її рамена, колись похилі й незалежні, коли вона обходила клуби для гри в гольф, тепер підпирали мої книжкові полиці. Її гарні ніжки, які в моїй уяві цілком слушно крутили впродовж усієї юності педалі роверу, тепер то піднімалися, то опускалися на педалі піаноли, на які Альбертина — набравшись елегантносте, що робила її ближчою мені, бо вона завдячувала її мені, — ставила парусинові черевички з золотою лямівкою. Пальці її, колись призвичаєні до керма, нині опускалися на клавіші, немов пальці святої Цецилії[104]; її шия, вигин якої, видний мені з ліжка, дерзкий, міцний, на такій відлеглості і під світлом лампи здавався рожевішим, ніж насправді, однак не такий рожевий, як її нахилений профіль, якому мої погляди, виходячи з самих надр мене, обтяжені спогадами й жагою, надавали стільки блиску, стільки життєвої снаги, що її зарис здіймався і витав з такою самою майже магічною силою, як того дня в бальбецькому готелі, коли мій зір мутився від надмірного прагнення поцілувати її; я протягав кожну площину далі, ніж дозволяв мені погляд, і під цією площиною, що приховувала її від мене, міг ще гостріше відчути рельєф цих

1 ... 122 123 124 ... 138
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. Полонянка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У пошуках утраченого часу. Полонянка"