могил, паралельна лінія корабля, сусідні вагони, де туляться двоє закоханих і небіжчиця; паралелізм між «Коханою», де чоловік кохає трьох жінок, і «Блакитними очима», де жінка кохає трьох чоловіків, тощо; словом, усі ці три романи, накладені один на одний, мов ті будинки, згромаджені один на одний на скелястому острові. У хвилинній розмові важко показати це в найбільших пер, але ви самі виявите у Стендаля відчуття високосте, пов’язане з життям духовим; височина, де Жюльєн Сорель сидить у в’язенні, вежа, на щиті якої замкнуто Фабріція, дзвіниця, де абат Бланес займається астрологією і звідки Фабріцій бачить так далеко. Ви мені казали, що бачили картини Вермеера; ви усвідомлюєте, що це фрагменти одного й того самого світу, що це завше, хоч би як геніально було створене, той самий стіл, той самий килим, та сама жінка, та сама нова і єдина краса, загадка, в тій добі, де нічого до неї не подібне і нічого в ній не тлумачить, якщо ми шукатимем споріднення у темах, а не захочемо дістати особливе враження від кольору. І от, ця нова краса однакова в усіх творах Достоєвського: жінка Достоєвського (така сама своєрідна, як жінка Рембрандта) зі своїм таємничим личком, знадливий чар якого раптом змінюється, нібито досі вона тільки вдавала комедію доброти, в страшне зухвальство (хоча душа її в глибині залишається радше доброю), — хіба вона не одна й та сама у Настасії Пилипівни, яка пише ніжні листи до Аглаї і признається, що вона її ненавидить, чи в цілковито подібних візитах: Настасія Пилипівна, завітавши до Ганиних батьків, ображає їх, Грушенька так примиляється до Катерини Іванівни (яка уявляла її бузувіркою), аж це раптом вискалює зуби і зневажає Катерину Іванівну (хоча душа у Грушеньки добра)? Грушенька, Настасія — постаті зарівно оригінальні, зарівно таємничі, як куртизанки Карпаччо або рембрандтівська Варсавія. Треба зауважити, що навіть сам письменник не умів уявити цього обличчя, яскравого, подвійного, з раптовими спалахами гонору, тому жінка здається іншою, ніж насправді. («Ти не така», — говорить Мишкін Настасії в домі Ганиних батьків, і те саме міг сказати Альоша Грушеньці в домі Катерини Іванівни.) Зате «ідеї-образи» у письменника завжди недотепні, в кращому разі, це мункачівські образи[103], коли б цей маляр побажав зобразити засудженого на кару горлом у той момент, коли… і так далі, зобразити Богоматір у той момент, коли… і так далі. Але повернімося до нової краси, яку Достоєвський приніс у світ. Як Вермеер творить людську душу, певен колір матерії і місць, так і Достоєвський творець не лише людей, а й кам’яниць. Дім, де сталося вбивство, в «Злочині і карі» з його двірником — хіба це не таке саме диво, як і шедевр трагічного дому в Достоєвського, цей темний і довгий, високий і просторий дім Рогожина, де Рогожин убиває Настасію Пилипівну? Ця нова і страшна краса дому, ця нова і складна краса жіночого обличчя — ось це нечуване, що приніс Достоєвський у світ, і хай літературні критики порівнюють його з Гоголем, із Поль де Коком — усе це дарма, бо їм чужа ця прихована краса. Я вже казав, що одна й та сама сцена кочує з роману в роман, що в кожному романі одні й ті самі сцени, одні й ті самі фігури, що романи його розволіклі. Але я можу легко довести, що і в «Війні і мирі» є повтори, певні сцени в екіпажі…» — «Я не хотіла вас перебивати, але ви все одно відбігли від Достоєвського, а я боюся забути. Коханий! Що ви мали на увазі, коли недавно казали мені: «У пані де Севіньє є така собі достоєвщинка». Слово чести, я не зрозуміла. Вони такі різні». — «Ходіть-но сюди, дівчино, я вас обійму за те, що ви все мотаєте на вус, а потім знов сядете до піаноли. І признаюся, що я бовкнув дурницю. Але бовкнув із двох причин. Перша причина — особлива. Пані де Севіньє, як і Ельстір, як і Достоєвський, замість підкорятися в розповіді логіці, себто починати з приводу, показують спершу наслідок, збивають нас на манівці. Так Достоєвський показує своїх героїв. їхні вчинки такі самі оманливі, як Ельстірові ефекти, де море опиняється на небі. На превеликий свій подив, ми дізнаємося, що якийсь бурмило насправді славна душа і навпаки». — «Так, а зараз наведіть приклад із пані де Севіньє». — «Визнаю, — відповів я, сміючись, — що все це притягнено за волосся, але приклади знайти я все-таки міг би. Принаймні один опис».
«А сам Достоєвський кого-небудь замордував? Усі відомі мені його романи могли б мати титул «Історія одного злочину». У нього це причепливий мотив, він повсякчас про нього й мовить. Хіба це природно?» — «Не думаю, люба Альбертино, але його життя я знаю погано. Але певне одне: він, як усі люди, пізнав у тій чи іншій формі гріх і, очевидно, у формі забороненій законом. У цьому сенсі він мав бути трохи злочинцем, як і його герої, адже вони, зрештою, не зовсім злочинці, вони заслуговують на обставини, що зменшують їхню провину. Але навіть не так важливо, був він чи не був злочинцем. Я не повістяр; можливо, творців приваблюють такі форми життя, яких вони не досвідчили особисто. Якщо я поїду з вами до Версалю, як ми умовилися, я покажу вам портрет, власне, щирої людини, кращого з чоловіків, Шодерло де Лакло, який написав одну з найледачіших за своєю збоченістю книжок, а саме, навпроти висить портрет пані де Жанліс: вона писала високоморальні оповідки і водночас зраджувала дукиню Орлеанську й досаджала їй, забравши у неї дітей. Одначе визнаю, що в Достоєвського інтерес до душогубства незвичайний і робить для мене його кимось дуже чужим. Мене вражають уже такі слова з уст Бодлера:
Якщо гвалт, запоясник, трутизна, підпали Не наклали утішні мережки нові На доль наших хиренних убогій канві. Значить, душі у нас, далебі, занепали.
Але я можу, бодай, припускати, що Бодлер не щирий. А Достоєвський… Все це здається мені таким далеким, хоча я маю в собі такі
