Читати книгу - "Нафта"

лише маньєристом. Отож в основі моєї розповіді події, які трапилися уві сні. Якби мені не явився уві сні політ у космос, мені б ніколи й на думку не спало розповідати вам саме таку історію. Решта, як ви згодом зрозумієте, теж ґрунтується лише на реальних подіях. Та я з вами кокетуватиму під час розповіді (чому я так робитиму, ви зрозумієте наприкінці). У даному випадку трошки гумору чи, скажімо відверто, несмішних заяложених жартів каші не зіпсують, тим паче, що вони є частиною багатостороннього ефекту відчуження[296]. Та досить. Моя історія розпочинається на борту космічного корабля. Якщо дивитися на нього із землі, то він може здатися летючою тарілкою. Але він зовсім не округлий, цей корабель має сферичну форму. Й саме через те він крутиться на запаморочливій швидкості, яку лише науковці здатні визначити й ажніяк не я, хоча, якщо дивитись на човен здалеку, він здаватиметься плескатим, як диск. Усередині сфери, яка вихором крутиться з такою, сказати б надприродною, швидкістю, є ще одна сфера, вона на кілька міліметрів менша. Ця сфера геть-чисто нерухома: вона висить усередині сфери, яка запаморочливо крутиться, наче вихор у просторах Всесвіту. Корабель відлетів кілька хвилин тому з ххх ххх й наразі розташовується за кілька сотень кілометрів від земної поверхні. Точнісінько на тій висоті, з якої я споглядав землю у своєму сні. Наразі зовнішня сфера набрала такої швидкості, що здається, ніби вона випарувалася й стала прозорою: завдяки цьому з ілюмінатора у нерухомій сфері, яка була всередині, можна було спокійно за всім спостерігати. Земля внизу. На дні космічного мороку, забарвлена у небесно-темно-сині барви. Звідси добре можна роздивитися її форму: одне скупчення — Франція, потім два півострови — Іспанія та Італія у чарівних обрисах чобітка тощо. Та коли бачиш, наскільки все це матеріальне, перебуваючи у справжньому польоті із більш ніж захмарної відстані, яка лякає, усе це здається бентежним і загадковим. Незабаром Земля зникає й лишається лише бездонна порожнеча, без жодних ознак живого. Це теж наснилося мені, я глибоко це пережив уві сні.

Людьми, які майже навстоячки спостерігали з ілюмінатора внутрішньої сфери за тим, як Земля зникає з очей, були двійко чолов’яг років сорока, що пашіли здоров’ям. Одного звали Клаус Патера, а іншого — ххх ххх. Вони спостерігали в однаковій позі й з однаковим виразом в очах. Втім, екіпаж складався не лише з цієї парочки. Ба більше, правду кажучи, вони взагалі не належали до екіпажу космічного корабля. Вони були простими глядачами, такими самими, як і я, і вони й я одночасно спостерігали за одним і тим самим видовищем. Ось тільки їм спостерігати було дозволено. Внутрішня сфера досягала приблизно десяти метрів у діаметрі. Отже вона була завбільшки з велику залу. Усередині цієї „сфери у сфері“ розташовувався ще й великий скляний куб, який чотирма ребрами обпирався об внутрішню стіну, отже тримався міцно. Саме в цьому кубі й стояли двійко „допущених глядачів“, як, зрештою, й власне екіпаж (який складався з півдюжини технічних спеціалістів). Певна річ, куб було розділено на різні квадрати, кожен з яких утворював щось на кшталт кімнати чи клітки. Техніки, зосереджені й суворі, були розкидані по цих прозорих клітках. Кожен мав окреме завдання, в яке поринув із натхненням та старанністю. Єдиними, хто бив байдики, якраз і були ці двоє „допущених глядачів“.

Наразі я повідомлю вам лише загальну інформацію. І, маючи для цього добрі підстави, про які ви дізнаєтесь наприкінці, вона буде якнайбільш об’єктивною та сухою.

Цей космічний корабель, що так відрізнявся від тих, які ми звикли бачити останніми роками, був зроблений не державою, а приватними руками. Величезні технологічні потуги, в яких одночасно брали участь, працюючи майже як „équipe“[297], сотні тисяч людей у кількох десятках галузей виробництва, держава не підтримувала. Їх підтримувала велика Компанія на кшталт, приміром, „Ітт“{66}, й називається „Ітт“ pour cause. Та це залишили поза увагою: починаючи з найперших років, коли Держава монополізувала виробництво космічних човнів, чимало приватних підприємств почали протестувати, вимагаючи, щоб їх наділили правом на „космічний простір“. А позаяк їхнє прохання було дуже демократичним, таке право їм таки було надано. Завдяки цьому тепер нікому не можна було заборонити випускати машини, аероплани чи кораблі, чи заснувати газету, чи запустити телепрограму. Повторюю, що громадську думку ніхто не оприлюднював. Зрештою, гадали, що „надання права на космічний простір“ — це річ лише абстрактна, теоретична. Аж ніяк, навіть попри те, що, як ми згодом переконаємось, для того, аби вважати, що приватна Компанія, яка створила оцей наш космічний корабель, не цілковито ˂ була незалежною від Держави, були вже звичайні вагомі підстави (повертаючись до нашого прикладу, так само, як Держава не могла залишатися осторонь „Ітт“, коли два чи три роки тому ця Компанія організувала у Чилі фашистські масові убивства). Одне було напевно: диво техніки, яким був космічний корабель, що літав у космічних просторах одночасно контролювали дві сили, чи то пак дві влади. Це химерний, неоднозначний корабель. У ньому існує різка дихотомія[298]. У ньому відбувалося зіткнення протилежних інтересів двох сил, які керували задумом та його втіленням, котре попри те, що відбувалось приховано, не було від того менш запеклим. А чи цими силами були з одного боку Держава, а з другого — приватна Компанія; чи це були дві фірми, що конкурували між собою; чи ж до останньої краплини крові за владу боролися дві групи вкладників з однієї Компанії; чи ж це протистояли дві влади, одна національна, а друга руйнівна, іноземна, — про це я вже не маю гадки. Чи, принаймні волію наразі запевнити, що про це нічого не знаю, щоб наприкінці ви стали мені за помічників.

Та, перш ніж я дам нову порцію інформації, висловлю одне міркування (яке виникло завдяки трохи маньєристичному оптимізму оповідача). Шпигуни завжди надзвичайно кумедні; й не лише у вигаданих історіях, але й у дійсності. Коли читаєш у газеті, що десь вловили справжнього шпигуна, показуючи його фото, зазвичай у душі тебе проймає така нестримна радість. Шпигун смішний. Можливо, через те, що він вимушений грати роль. Скажімо, йому доводиться вдавати із себе баронета чи майора британської армії. Та обоє, й баронет і майор з британської армії, самі по собі вже кумедні, а коли вони ще й удавані, то від сміху зовсім не стриматися.

Граючи свою роль, шпигун не має права на вигадки, адже йому треба когось наслідувати. Отож шпигун — це лише гіперболізована