сірих кам’яних цеглин і виходили в густий ліс, у якому росли столітні горіхові дерева і по всій території якого руїни, вкриті килимом сухого листя, займали настільки ж священне місце, хоч, певна річ, і були вже набагато старовиннішими. Втім, церковку затисло у папороттєві лещата, а до них ще й ожиною та кущами шипшини. Гадаю, така папороть є дивовижно рідкісною в природі: вона була майже як невеличкі деревця. На землі навколо руйновища, яка, певно, колись була церковним цвинтарем, вона була настільки густою, що здавалась геть непролазною мало не до самого церковного приміщення, від якого залишились неушкодженими лише чотири тримальні стіни. Від піддашшя та решти будівлі не лишилося й сліду. Отож людині, яка, зігнувшись у три погибелі, знаходилася всередині церкви, у ще більш переплетеній, якщо таке взагалі може бути, гущавині кропиви та кущів, які люто колються, задля того, щоб дістатися у те місце, довелося, мабуть, зробити диво. Та ніде правди діти, цей чоловік сидів там. Кажу вам, він зігнувся там калачиком, спустивши штани й показуючи геть усю сраку, опустивши голову поміж ніг, щоб краще бачити, погляд навіжений, як у проклятого, а навколо рота зібралася піна. Обличчя йому перекосило, адже через гострий біль, який пригнав його усередину, він тепер мусив сидіти, опустивши голову од відчаю. За ним, майже як живий, трохи зухвало повчаючи „навчати, говорячи безслівно“, стояв блаженний Святий — єдина постать, що збереглася на фресці п’ятнадцятого століття, на якій решта блаженно позбулися голови. Наш Святий, котрим, певно, був святий Евтицій, був одягнений у ясно-червоний жилет, рукави, що йшли з-під жилета, були у білу й ясно-зелену смужку, відтінку вилинялої зелені Гіньє. Штани у нього були чорні, втім, вони були майже безсоромно розкриті (майже так само, як у його далекого праправнука, що зігнувся під фрескою, пускаючи слину, наче пес). Вишуканим рухом святий Евтицій показував усім свою рануc[292] на нозі, просто трохи нижче паху. Отож рука, якою він показував на рану, відтягуючи штанину, завмерла над членом: у даному випадку, безперечно, личить говорити про член, маючи на увазі ту падлюку, сільського вуличного співуна частівок, якого невідомий художник, мабуть, узяв собі за натурника для фрески. Чоловіка, який унизу згинався в корчах, аж втягуючи шию й мало не випростовуючись на землі, звали Роландом. Нетутешній хлопчина, з Півдня. Ніхто не знає, як він заблукавd[293] у цю долинку неподалік Пассаб’яґо, у руїни церкви Святого Евтиція. Відомо лише, що, переїхавши з Півдня, пройшовши через чималу низку перипетій, він опинився у Монферато завдяки дружбі, яку зав’язав у Турині зі своїми „земляками“. Тут він знайшов собі місце тимчасового працівника на фабриці, яка виготовляє печиво, якщо так його взагалі можна назвати. Власне, це були „Крумірі“[294] — кукурудзяне печиво, коронна страва містечка Казале Монферато, яка виникла у 1886-му; засновником фабрики та автором рецепта був такий собі Россі. Справжній „Россі“, якому на зміну прийшов теперішній власник Е. Портінаро, проте, нічого нового він не вигадав (принаймні що стосується готового товару, а щодо решти, то хто ж його знає?). Власне, „Крумірі“ досі носять знак якості „В. о. Його Високості Короля Італії та королівських князівств Аоста та Генуя“. Наш Роланд, якого ми так несподівано заскочили, був тридцятирічним молодиком. Колись його вважали б селюком чи скупим недоумком, який, втім, мав опецькувате обличчя, яке вселяло довіру, солдатську зачіску, відстовбурчені вуха та вузесенькі, приголомшливо блакитні, майже як у незрячого, оченята. Наразі ж він був майже бридким виродком: через непогане харчування й трохи надмірну самоповагуe[295] (не плутайте зі справжнім почуттям гідності) здавалось, ніби він удає здорового, що ніяк не в’язалось із справжнім станом його здоров’я. Він був трохи подібний на американця італійського походження. Зрештою, це був бездоганний взірець наскільки вдалого, настільки й опущеного наслідування. У ньому не було ані крихти від буржуазійного туринського молодика. Замість волосся — перука, що сповзла до самих плечей, в очах застиг вираз тупої зухвалості, втім, не без усвідомлення того, що він подібний до блазня (конче потрібне для того, щоб тебе прийняли). Поза тим, у товстій руці, яку зазвичай не назвеш надто красивою, він за краєчок тримав надзвичайно кокетливу барсетку. Що ж до його нападів різкого болю, таких самих, які відчував інженер ˂ ˃, то вони також були водночас і „мукою“, і „задоволенням“, що втілились у боротьбу між бажанням утримати й бажанням позбавитися. Як, зрештою, і його акт автотомії, коли він нарешті здійснив його, відчувши ˃ певне ˂ задоволення, яке ставило бідолашного бовдура, — що був расово нижчим за своїх товаришів-буржуа, але завдяки своїй масці був для них цілковитою рівнею, — на один щабель із інженером Джанні ххх. Він також, як і інженер, породивши те, завдяки чому зазнав щастя батьківства, почав озиратися, боязко шукаючи щось навколо. Але там була лише кропива з колючками завдовжки з палець. Та спокійно. Чоловік саме збирався натягнути свої штани-кльоші з пряжкою завбільшки з долоню, коли теж почув за спиною розпачливо-настирливий крик немовляти.
Отож і інженер Джанні ххх, і Роланд, ххх Роланд, обоє за однакових обставин стали свідками явища, яке можна назвати „проявом священного“ у теперішньому, що увіковічило себе. Одкровення. Те, чого визнавати не хочеться. Те, що над усе не можна визнавати, те, що слід визнати, бо нічого іншого не лишається.
Обоє озираються, дивляться навсібіч, пильно роздивляються, промовляють „Ну ж бо!“ (а може, „Нумо!“), втягуючи голову в плечі, починають шукати: аж поки не мусять визнати, що явищем, у якому вони мають розібратися, є їхнє гівно. Позаяк то саме воно кричало, як немовля».
Нотатка 102а
ЕПОХЕ:
РОЗПОВІДЬ ПРО ОДИН ПОЛІТ У КОСМОС
«Ви коли-небудь хотіли полетіти в космос і роздивитися все з висоти, з Місяця чи з Марса? — розпочав трішки нападницьким тоном оповідач і з іронічним блиском у широко розплющених очах повів далі: — А мені таке наснилося. Враження від цього у мене досі дуже сильні, пригадую все до дрібничок. Ніби я дійсно туди літав.
Ви, мабуть, питаєте себе, чи не зібрався я, отак почавши, розповісти вам науково-фантастичну оповідку. І близько не збирався. Ніколи б такого не вчинив. Гадаю, оповідач не повинен творити свою розповідь на подіях, які не пережив особисто. Те, про що я маю намір вам розповісти, трапилось насправді. Хоча моя розповідь буде дійсно легковажною та дурнуватою, це вже ніде правди діти. Та хіба ж наші оповідки не дуркування. Хоча за своєю натурою я можу бути
