Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

Отож завтра, маючи в кишені усього двадцять сім доларів з тих, що придбали в Канзас-Сіті, вони знову пустяться кудись на захід — до Техасу, Невади, «куди очі світять».

Повернувся Дік, що встиг уже скупатись. Мокрий і засапаний, він долілиць упав на пісок.

— Ну, як вода?

— Чудова.

Перрі помітив їх ще здаля — хлопця й старого чоловіка на узбіччі шосе, що дожидали попутньої машини. За плечима в обох були саморобні рюкзаки; незважаючи на холодний, пронизливий техаський вітер, обидва стояли в самих комбінезонах та благеньких бавовняних сорочках.

— Підвезімо їх — сказав Перрі.

Дік опирався. Взагалі він був не проти пасажирів, але волів брати таких, що могли заплатити — хоч би «підітнути трохи на бензин». Але Перрі, жалісливий крихітка Перрі, завжди надокучав йому, вимагаючи підбирати найжалюгідніших злидарів.

Зрештою Дік поступився й зупинив машину.

Хлопець — балакучий і меткий білявий здоровань років дванадцяти — не знав, як і дякувати. Жовте, пооране зморшками обличчя старого лишилося незворушне. Він мовчки заліз у машину й знеможено повалився на заднє сидіння.

— От спасибі вам,— сказав хлопець.— А то Джонні зовсім охляв. Від самого Галвестона пішки тюпаємо.

Перрі й Дік виїхали з цього портового міста за годину перед тим. Вони провели там цілий ранок, никаючи по пароплавних конторах, щоб найнятися десь матросами. В одній компанії їм запропонували негайно стати до роботи на танкері, що відпливав до Бразілії, і обидва напевно вже були б десь у відкритому морі, якби обачливий управитель не виявив, що ні в того, ні в того немає профспілкового квитка й паспорта. Хоч як це дивно, Дік засмутився навіть дужче, ніж Перрі. «Бразілія! Вони ж там будують нову столицю. На голому місці. Уявляєш собі, коли б потрапити на самий початок! Будь-який дурень заживе багатства».

— Куди вам їхати? — спитав Перрі хлопця.

— До Світвотера.

— А де це Світвотер?

— Та начебто десь тут. У Техасі. Оце мій дідусь, Джонні. Його сестра живе у Світвотері. Має там жити. Ми думали, що вона живе в Джеспері, але там нам сказали, що вона переїхала до Галвестона. Але й у Галвестоні ми її не знайшли. Одна жінка сказала, що тепер вона у Світвотері. То, може, вже таки знайдемо її. Джонні,— мовив він, розтираючи старому закляклі руки.— Ти чуєш, Джонні? Ми з тобою їдемо в гарному теплому «шевроле».

Старий закашлявся, ледь повернув голову, розплющив очі, тоді заплющив і знов зайшовся кашлем.

— Гей, слухай-но,— сказав Дік,— Що це з ним?

— Це від переміни,— пояснив хлопець,— і від довгої дороги. Адже ми вирушили ще перед різдвом. Мабуть, добру половину Техасу пішки відміряли.

І, далі розтираючи старому руки, він спокійно, наче йшлося про найбуденніші речі, розповів, що перед тим вони з дідом і тіткою жили в Луїзіані, але недавно тітка померла.

— Джонні вже рік як нездужає, отож усе робила тітонька. Ну, і я їй допомагав. Якось ми запасали дрова на зиму, рубали корч. І раптом тітонька каже: «Не можу більше, сили нема». Ви бачили коли-небудь, як падає коняка і вже не може звестися? Я бачив. Отак і з тітонькою було... А за кілька днів перед різдвом хазяїн, у якого дідусь орендував ферму, витурив нас звідти,— провадив хлопець.— Отож ми й подалися до Техасу. Шукати ту місіс Джексон. Я сам її ніколи не бачив, але ж вона Джонні рідна сестра. Треба ж комусь нас прихистити. Хоч би вже його самого. Він уже й так мало з ніг не падає. А тут ще дощ уночі пішов, то ми геть змокли...

Машина спинилася. Перрі запитав Діка, в чому річ.

— Цей старий зовсім хворий,— відказав Дік.

— Ну? То що ти думаєш зробити? Висадити його?

— А ти поміркуй головою. Хоч раз у житті.

— Ти таки справді падлюка.

— А що, як він помре?

— Він не помре,— сказав хлопець.— Коли ми вже аж сюди добулися, він почекає.

— А як помре? — не вгавав Дік.— Подумай, що буде. Почнуться розпити.

— Ну й начхати. Ти хочеш їх висадити? Гаразд...— Перрі подивився на немічного старого, що куняв собі, не чуючи й не бачачи нічого навколо, тоді на хлопчину, який спокійно зустрів його погляд і навіть не намагався просити чи умовляти. Перрі пригадалося, як він сам був такий і так само мандрував з одним старим.— Ну ж бо, висаджуй. Але я теж далі не поїду.

— Ну, все, все, все,— сказав Дік.— Тільки не забудь, на кого потім нарікати.

Він увімкнув швидкість. Аж раптом, коли машина вже рушила, хлопець закричав:

— Стривайте!

Він швидко вискочив, з машини, побіг на узбіччя шосе й, раз по раз нахиляючись, підібрав кілька порожніх пляшок від кока-коли. Тоді, радісно всміхаючись, повернувся на місце.

— Пляшки — це ті самі гроші,— пояснив він Дікові.— Якщо ви, сер, поїдете не так швидко, то будьте певні, ми назбираємо цілу жменю срібла. Ми з Джонні отак і годуємося. Здаємо пляшки.

Діка це розважило, але водночас і зацікавило, тож коли хлопець знову скомандував зупинитися, він одразу ж загальмував. Зупинятися довелося так часто, що за наступну годину вони проїхали всього п’ять миль. Але час згаяли не марно. Хлопчина мав «справжнісінький талант», і, здавалося, нюхом чув ті пляшки серед каміння і в траві край дороги. Незабаром і Перрі відкрив у собі такий хист. Спочатку він просто показував хлопцеві ті місця, де запримічав пляшки, бо вважав за принизливе гасати за ними самому. То було «дурне діло, дитяча забавка». А втім, ця гра збуджувала мисливський азарт, і зрештою він теж приєднався до неї. І Дік так само, але Дік сприймав усе цілком серйозно. Хай воно й дріб’язок, а все ж можна розжитися на гроші, хоч на якісь два-три долари. Воли їм з Перрі аж ніяк не завадять. На той час у їхній спільній касі не лишилося й п’яти доларів.

Тепер усі троє — Дік, хлопець і Перрі — наввипередки вискакували з машини й відверто змагалися між собою. Тільки вечірні сутінки поклали край цьому змаганню. Та й місця більше не було — зібрані пляшки ледве влізли в машину. Багажник напакували вщерть, а на задньому сидінні виблискувала справжня гора. Навіть хлопчина не помітив, як його сплячого діда майже геть завалили тим хитким брязкітливим