Читати книгу - "Історія держави і права України"

УНРада у Маніфесті від 19 жовтня проголосила Галичину, Північну Буковину й Закарпаття «одноцільною українською національною територією», що уконституйовується як Українська держава, щоправда у складі Австро-Угорщини. Найближчим часом планувалося виробити конституцію нової держави з правом національно-культурної автономії та з правом представництва в уряді національних меншин. Було утворено три комісії з функціями виконавчих органів УНРади: загальну — на чолі з Є. Петрушевичем, для Галичини — на чолі з К. Левицьким, для Буковини — на чолі з О. Поповичем. Представництва Закарпатської України у складі УНРади не було, але від групи політичних діячів Закарпаття надійшло повідомлення, що закарпатські українці бажають приєднатися до Української держави.

Бажаючи узгодити програму своєї діяльності з австрійською владою, Українська Національна Рада направила до Відня повноважну делегацію. Однак австрійський уряд схилявся до створеної 28 жовтня 1918 р. у Кракові Польської ліквідаційної комісії, маючи на меті перехід Галичини до Польської держави. Був призначений генеральний комісар Галичини князь В. Чарторийський, військові коменданти Галичини та Львова. На 1 листопада було призначене офіційне передання влади в Галичині полякам. Це призвело до взяття збройним шляхом влади у Львові Центральним військовим комітетом на чолі з Д. Вітовським. На початку листопада в усіх містах і місцевостях Галичини влада перейшла до українців.

У зверненнях від 1 листопада УНРади «До населення міста Львова» та «Український народе!» зазначалося, що народною «волею утворилася на українських землях бувшої австро-угорської монархії Українська Держава і її найвисша власть, Українська Національна Рада». Проголошувалось про усунення старих органів влади і перехід влади до українських організацій. Українці-військовослужбовці, все українське населення мали стати на захист власної держави. Усім громадянам різних національностей і віросповідань надавались рівні права. Національним меншинам (полякам, євреям, німцям) пропонувалось обрати своїх представників до складу УНРади. Наголошувалося, що «як тільки буде забезпечене й укріплене існування Української держави, Українська Національна Рада скличе на основі загального, рівного, безпосереднього виборчого права Установчі Збори, які рішать про дальшу будучність Української держави».

1 листопада 1918 р. відбулася формальна передача влади УНРаді австрійським намісником Галичини. Щоправда, наприкінці цього ж дня у Львові, а пізніше і в інших місцевостях, польські збройні сили, підтримані польським населенням, розпочали бойові дії. На допомогу їм надходили численні військові частини безпосередньо з Польщі. Все це спричинило довготривалу кровопролитну збройну боротьбу. Під тиском переважаючих сил ворога українське військо і державна влада 22 листопада 1918 р. залишили Львів, переїхавши спочатку до Тернополя, а на початку січня — до Станіслава.

9 листопада УНРада визначила назву української держави — Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

З перших днів існування ЗУНР робилися спроби возз’єднання із Східною Україною. 14 грудня 1918 р. у Фастові делегація ЗУНР підписала з Директорією передвступний договір. Акт злуки (соборності) урочисто відбувся 22 січня 1919 р. на Софіївському майдані у Києві. Наступного дня він був одноголосно ратифікований Трудовим конгресом УНР. Планувалося скликання парламенту об’єднаної України (Установчих зборів). До його скликання ЗУНР, що мала офіційно називатися Західною областю Української Народної Республіки, зберігала автономію, власні органи державної влади, Збройні Сили, законодавство тощо. Фактично ж вона продовжувала діяти як окреме державне утворення. Це з’єднання, з огляду, перш за все, на воєнно-політичні обставини, мало тільки політико-ідеологічний, а не державно-правовий характер.

Невдовзі ЗУНР зазнала прямого нападу з боку Польщі, Румунії і Чехословаччини. Зі згоди і санкції Антанти Північну Буковину захопила Румунія, Закарпаття спочатку відійшло до Угорщини, а через декілька місяців — до Чехословаччини. Отже, територію ЗУНР фактично складала лише Східна Галичина з 4-мільйонним населенням.

У червні 1919 р. Рада послів Антанти, щоб «забезпечити мирне населення від небезпеки більшовицьких банд», уповноважила збройні сили Польської Республіки зайняти всю Галичину. Під тиском польської армії основна частина УГА, органи державної влади, тисячі біженців перейшли р. Збруч на територію, що контролювала Директорія УНР. Інша частина УГА перейшла на територію Чехословаччини, де була інтернована. Тривалий час УГА боролася за Українську державу разом з армією Директорії. Але у листопаді 1919 р. командування УГА оголосило про перехід до Денікіна, а через деякий час підрозділи УГА перейшли до Червоної Армії.

Є. Петрушевич з оточенням у листопаді 1919 р. змушений був покинути українські землі і виїхати до Відня. В еміграції, з огляду на тісні контакти керівництва УНР і Польщі та неспроможність УНР захистити західних українців від Польщі, він оголосив про припинення чинності закону щодо об’єднання ЗУНР і УНР. 25 липня 1920 р. було утворено закордонний галицький уряд (уряд диктатора ЗУНР). Цей уряд і урядові установи, а також дипломатичні представництва і місії ЗУНР проіснували до травня 1923 р. Вони були розпущені Є. Петрушевичем після того, як Антанта 14 березня 1923 р. визнала Східну Галичину як таку, що належала без жодних застережень Польщі.

Вищим органом влади ЗУНР була УНРада. Відповідно до закону від 15 листопада 1918 р. її склад поповнився делегатами з усіх повітів та великих міст. Вибори цих делегатів пройшли з 22 по 26 листопада. 4 січня 1919 р. була створена Президія УНРади у складі Президента (голови ради) і чотирьох його заступників. На цьому ж засіданні було створено ще один орган — Виділ УНРади у складі Президента та дев’яти членів, на який покладалися функції колегіального глави держави.

У результаті різкої зміни воєнно-політичної ситуації Виділ УНРади та Державний Секретаріат ухвалили закон від 9 червня 1919 р. про передання всієї повноти військової і цивільної влади (без законодавчих і судових функцій) диктаторові Є. Петрушевичу. Під час перебування Диктатури на території УНР, на схід від Збруча, верховне керівництво Українською Галицькою армією здійснювалося через Військову канцелярію. Для виконання диктаторських функцій Є. Петрушевич утворив Колегію головноуповноважених, яка в практичній діяльності керувалася виключно його вказівками.

Уряд ЗУНР — Державний секретаріат було сформовано 9 листопада 1918 р. Його очолив К. Левицький. У складі уряду було 14 державних секретарств (міністерств). В наступному кількість державних секретарств та інших структур уряду неодноразово змінювалась. 10 листопада голова і члени уряду присягнули на вірність українському народові й державі. У грудні подав у відставку уряд і було сформовано новий на чолі з С. Голубовичем. На засіданні УНРади 4 січня 1919 р. було обговорено програму уряду і здійснено спробу створити діючий урядовий апарат. З метою залучити до процесу державотворення національні меншини у складі уряду було утворено ще три секретарства: польське, єврейське і німецьке. Однак вони відхилили цю пропозицію. Незабаром внаслідок реорганізації