Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

захопили її, зробивши частиною своїх володінь. За торішню зиму незамкнені двері хатини просіли всередину від тиску високих снігових заметів, а за поріг насіялося чимало ялицевої глиці, що встеляла непідметену підлогу. Сам не знаю чому, але поки я там стояв, уся та химерна розповідь видавалася мені більш вірогідною, неначе те, що сталося з її автором, залишило по собі якийсь містичний відгомін, ще й досі відчутний у тій хатині. 

Цей таємничий відгомін лише посилився, коли я подався до самого Кратер-Ріджу, щоб знайти серед неозорих миль його всіяного псевдовулканічною жорствою територій ті дві кам’яні брили, які Енґарт так докладно й доладно описав, указуючи на їхню подібність до п’єдесталів зруйнованих колон. Прямуючи стежиною, що вела від хатини на північ, і якою, певно, свого часу проходив мій друг, я дістався довгого безживного пагорба, а тоді, навмання силкуючись відтворити Енґартові блукання, щонайретельніше прочесав його поверхню з краю в край і з боку в бік, оскільки точного розташування брил в щоденнику зазначено не було. І, безрезультатно провівши таким чином два ранки, я вже ладен був облишити цю затію та забути про ті химерні милкі, зеленаво-сірі основи колон як одну з найзухваліших і найоманливіших письменницьких вигадок Енґарта. 

Певно, на третій ранок саме та невиразна й невідчепна інтуїція, про яку я вже згадував, змусила мене поновити пошуки. Цього разу, за годину чи й більше перетнувши вершину пагорба вздовж і впоперек і потинявшись манівцями між повними цикад кущами дикої смородини та соняхами, що росли на вкритих курявою схилах, я зрештою натрапив на відкритий та круглий, оточений каменями простір, який був мені геть незнайомий. Якимось побитом я проминув його під час попередніх блукань. Це було те саме місце, про яке розповідав Енґарт; і з непередаваним тремом я побачив, що у самому центрі того кола стоять дві округлі та вивітрені кам’яні брили. 

Здається, я трохи тремтів від хвилювання, коли рушив уперед, щоб оглянути ті дивовижні камені. Нахилившись вперед, але не наважуючись заходити у голий, вкритий жорствою простір між брилами, я доторкнувся рукою до однієї з них і відчув надприродну гладкість, а на додачу — прохолоду — геть незбагненну, зважаючи на те, що кам’яні брили та ґрунт навколо них були незатінені, тож їх уже багато годин поспіль мало палити пекуче серпневе сонце. 

Тієї миті я остаточно переконався в тому, що Енґартів звіт був не просто собі байкою. Несила мені сказати, чому я був так цього певен, але мені здалося, що я стою на порозі якоїсь несьогосвітньої таємниці, на самому краї не нанесеної на жодну мапу безодні. Я окинув поглядом знайомі гори та долини Сьєрра-Невади, чудуючись із того, що вони й досі зберігали свої звичні обриси та залишилися незмінними, межуючи з чужинськими світами; яких досі не торкнулося яскраве сяйво потаємних вимірів. 

Пересвідчившись у тому, що справді знайшов браму між світами, я поринув у дивні роздуми. Чим і де була ця інша сфера, вхід до якої знайшов мій друг? Чи була вона розташована поруч, на відстані руки, немов якась потаємна кімната в будові простору? Або ж насправді вона віддалена від нас мільйонами чи трильйонами світлових років, якщо обчислювати цю відстань астрономічними мірками, на чужій планеті чи в якійсь найвіддаленішій галактиці? 

Зрештою, ми майже нічого не знаємо про істинну природу простору; либонь, у якийсь спосіб, що нам годі навіть уявити, сама нескінченність у деяких місцях закручується навколо себе самої, утворюючи просторові складки, заломи та шляхи навпростець, які дозволяють скоротити відстань до Альґеніба301 чи Альдебарана302 до одного-єдиного кроку. Та просторова «шпарина», до якої впав Енґарт, цілком могла бути чимось на кшталт надвиміру, який скорочує космічні відстані, неначе міст, і сполучає один всесвіт з іншим. 

Хай там як, а са́ме через цю впевненість у тому, що я знайшов межисферний портал і, якби того забажав, міг податися слідом за Енґартом і Еббонлі, я не наважився здійснити цей експеримент одразу. Я не забув про ту містичну небезпеку та непереборну принадність, які здолали моїх попередників. Мене поглинала під’юджувана багатою уявою цікавість, якесь захланне, майже гарячкове прагнення на власні очі побачити дива того неймовірного світу, однак я не мав анінайменшого наміру стати жертвою опійної сили та чару Співочого Полум’я. 

Я довго стояв на місці, роздивляючись ті дивні кам’яні брили і безплідну, встелену жорствою ділянку, що відкривали прохід до невідомого. Врешті-решт я пішов геть, вирішивши відкласти свою відчайдушну затію до завтрашнього ранку. Мушу зізнатися, що, змальовуючи у своїй уяві ту химерну загибель, на яку інші пішли так охоче, ба навіть радо, я відчував страх. З другого боку, мене притягувала та фатальна зваба, що веде дослідника у далекі краї… а, можливо, і дещо більше за неї. 

Уночі я спав погано, адже нерви мої та мозок були до краю збуджені непевними й сліпучими передчуттями та натяками на далеко не цілком усвідомлені небезпеки, пишноти та неосяжні простори. Назавтра рано вранці, поки сонце ще низько висіло над горами Невади, я повернувся до Кратер-Ріджу. У цю подорож я взяв із собою добрячого мисливського ножа та револьвер системи Кольта, оперезався паском з патронами та прихопив наплічника, до якого спакував сендвічі та термос із кавою. 

Перш ніж рушати, я щільно заткнув вуха ватою, просоченою в новітньому анестезійному розчині, несильному, проте дієвому, який мав повністю оглушити мене на багато годин. Я відчував певність, що у такий спосіб стану несприйнятливим до бентежної музики того полум’яного фонтану. Я обвів поглядом непоказний краєвид з його розмаїтими та далекими перспективами, запитуючи себе, чи ще побачу його знову. А тоді рішуче, хоча й з моторошним відчуттям, яке змушувало мене тремтіти та щулитися, подібно до людини, що збирається кинутися з високої кручі до якогось бездонного провалля, я ступнув уперед, у простір між двома сірувато-зеленими кам’яними брилами. 

Мої відчуття, загалом кажучи, були вельми подібні до тих, які описав Енґарт у своєму щоденнику. Здавалося, ніби чорнота і безмежна порожнеча підхопили мене та закружляли в запаморочливому вирі, який нагадував ураган або водоверть, і я поринав усе далі вниз, описуючи низхідні спіралі. Я так і не зміг визначити тривалості того спуску. Охоплений нестерпною ядухою і не маючи сили навіть ухопити ковток повітря в тому холодному безповітряному вакуумі, який проймав морозом самі мої м’язи та кістковий мозок, я відчував, що будь-якої миті можу зомліти й поринути у ще безмежнішу безодню смерті чи забуття. 

Схоже, щось зупинило моє падіння, і я усвідомив, що нерухомо стою на місці, хоча деякий час мені дошкуляли химерні сумніви щодо того, було моє положення відносно твердої матерії, з якою щойно зустрілися мої ноги, вертикальним чи горизонтальним, а чи взагалі перевернутим догори дриґом. А тоді чорнота поволі розвіялася, неначе пошматована вітром хмара, і я побачив схил, порослий фіолетовою травою, ряди різновеликих монолітів, які збігали додолу від місця, де я стояв, і просто коло себе, на відстані руки — сіро-зелені колони. А вдалині видніло титанічне, спрямоване у височінь місто з червоного каменю, яке панувало над високою та багатобарвною рослинністю рівнини. 

Уся ця картина була дуже схожа на опис Енґарта, але чомусь навіть тоді я усвідомив якісь відмінності, природу яких неможливо було одразу точно визначити, якісь деталі краєвиду та атмосферні елементи, до яких його звіт мене не підготував. А я тієї миті надто потерпав