Читати книгу - "Привид"

— Невже ти й справді подумав, що я мав до того стосунок, Трульсе? — спитав Мікаель із задумливим виразом обличчя.

Трульс, і досі посміхаючись, поглянув на нього. Пригадав, як Дубай знайшов до нього стежку, пригадав хлопця, якому він пошкодив око, побивши під час затримання. Хто міг розповісти про це Дубаю? Пригадав про кров, яку оперативники знайшли під нігтями Густо на Гаусманнс-гате, кров, яку Трульс встиг зіпсувати, перш ніж вона потрапила до лабораторії на ДНК-аналіз. Але частину тої крові Трульс надібрав і зберіг. Саме такі речові докази інколи стають у великій пригоді в скрутній ситуації. А оскільки ситуація дійсно стала скрутною, то сьогодні вранці Трульс одвіз зразок тієї крові до патологічного відділу. І отримав результат у другій половині дня, перед тим як їхати сюди. Аналіз засвідчив, що то була та сама кров і ті самі фрагменти нігтів, що й ті, які отримала Беата Льон кілька днів тому. Невже вони там не спілкуються одне з одним і ліва рука не відає, чим займається права? У них там що — роботи непочатий край? Дізнавшись про результат, Трульс вибачився і вимкнув телефон. Замислився над відповіддю. Кров під нігтями Густо Ганссена була кров’ю Мікаеля Бельмана.

Мікаель та Густо.

Мікаель та Рудольф Асаєв.

Трульс нервово помацав вузол своєї краватки. Не батько навчив його зав’язувати краватки, бо батько сам не вмів цього робити. То Мікаель навчив його, коли вони збиралися на шкільний випускний вечір. Він показав Трульсу, як робити простий віндзорський вузол, а коли Трульс спитав, чому вузол Мікаеля значно товщий, то його друг пояснив, що такий вузол називається «подвійний Віндзор», але Трульсу він не личитиме.

Мікаель не зводив з нього прискіпливого погляду, і досі чекаючи відповіді на своє запитання: чому Трульс гадав, що він мав стосунок до того трагікомічного інциденту?

І не лише мав стосунок, а й був серед тих, хто приймав рішення убити його та Харрі Холе в готелі «Леон».

Продзвенів дзвінок, але Мікаель навіть не поворухнувся.

Трульс удав, що чеше лоба, хоча насправді він потихеньку витирав піт кінчиками пальців.

— Та ні, не подумав, — відповів він і почув власний сміх, схожий на хрюкання. — Просто наверзлося, от і все. Не переймайся.

Сходи скрипіли під вагою Штайна Ганссена. Він відчував кожну сходинку і міг передбачити кожен скрип і стогін. Штайн Ганссен зупинився на сходовому майданчику. Постукав у двері.

— Заходь, — почулося з квартири.

Штайн Ганссен увійшов.

Перше, що він побачив, була валіза.

— Зібралася й приготувалася?

Кивок голови у відповідь.

— Паспорт знайшла?

— Так.

— Я замовив таксі, щоби відвезти тебе до аеропорту.

— Іду.

— Добре. — Штайн озирнувся довкола. Так, як він це нещодавно зробив в інших кімнатах. Попрощався з ними. Сказав, що більше ніколи не повернеться. І стояв, прислухаючись до відлуння свого дитинства. До підбадьорливого голосу батька. Спокійного голосу матері. Сповненого ентузіазму голосу Густо. Щасливого голосу Ірен. Лише одного голосу не почув Штайн — свого власного. Він мовчав.

— Штайне? — Ірен тримала в руках фото. Штайн знав, що то було за фото — вона приколола його кнопкою над своїм ліжком того самого вечора, коли Сімонсен, адвокат, привіз її сюди. На тому фото була Ірен разом із Густо й Олегом.

— Що?

— Ти ніколи не мав бажання убити Густо?

Штайн не відповів. Тільки пригадав той вечір.

Йому зателефонував Густо і сказав, що знає, де Ірен. Він побіг на Гаусманнс-гате. А коли прибіг, то застав там поліцейські машини. Люди довкола нього говорили, що в квартирі лежить мертвий хлопець, якого застрелили. А опісля — шок. Сум. Так, йому було по-своєму жаль Густо. Водночас у нього з’явилася надія, що Ірен, нарешті, кине вживати наркотики. Ясна річ, ця надія з часом згасла, і до нього поволі дійшло: смерть Густо означала, що він втратив шанс знайти свою сестру.

Ірен була бліда. Симптоми ломки були явними. Їй буде важко. Але вони з цим впораються. Удвох, не кажучи нікому.

— Ну що, може, будемо?..

— Так, — сказала Ірен, відкриваючи шухляду нічного столика. Подивилася на фото. Поцілувала його, а потім поклала в шухляду зображенням вниз.

Харрі почув, як двері відчинилися.

Він сидів непорушно у темряві. Почув, як кроки перетнули підлогу вітальні. Побачив рухи біля матраців. Помітив, як у світлі вуличного ліхтаря блиснув дріт у формі кочерги. Кроки рушили на кухню. Там увімкнулося світло. Харрі почув, як рухають плиту.

Він підвівся і теж пішов на кухню. Харрі став на порозі, дивлячись, як він, стоячи навколішки перед пацючою норою, тремтячими руками розкриває торбину. Розкладає предмети один біля одного. Шприц, ложка, запальничка, пістолет. Пакети з віоліном.

Поріг скрипнув, коли Харрі перемістив вагу з ноги на ногу, але хлопець не почув, продовжуючи свою лихоманкову діяльність.

Харрі знав, що то його підганяє жага дурману. Мозок хлопця був зосереджений лише на одному. Він кашлянув.

Хлопець закляк як вкопаний. Його плечі заціпеніли, але він не озирнувся. Сів, не обертаючись, схиливши голову і втупившись у свою заначку.

— Я так і знав, — сказав Харрі. — Що спершу ти прийдеш сюди. Бо вирішив, що тепер загрози немає і тобі ніхто не заважатиме.

Хлопець все одно сидів, не рухаючись.

— Ганс Крістіан сказав тобі, що ми знайшли її для тебе, сказав чи ні? Однак ти все одно спершу прийшов сюди.

Хлопець підвівся. І та сама думка знову вразила Харрі: який високий він став. Майже дорослий мужчина.

— Що тобі треба, Харрі?

— Я прийшов заарештувати тебе, Олеже.

Хлопець нахмурився.

— За те, що я маю два пакети віоліну?

— Ні, не за дурман. А за вбивство Густо.

* * * * *

— Не роби цього! — повторив він.

Але голка вже глибоко увійшла у вену, яка аж затремтіла від приємного передчуття.

— Мені здавалося, що прийде Штайн або Ібсен, а не ти, — сказав я.

Я не побачив, як той бовдур махнув ногою. Нога вдарила голку, вона злетіла в повітря і приземлилася в кутку на кухні, біля раковини, повної немитих тарілок.

— На біса ти це зробив, Олеже? — спитав я, підводячи на нього погляд.

* * * * *

Олег довго й мовчки дивився на Харрі.

То був серйозний спокійний погляд, позбавлений будь-якого справжнього здивування. Більше схожий на погляд чоловіка, що оцінює обстановку і намагається в ній зорієнтуватися.

А коли Олег заговорив, то в його голосі чулося більше подиву, аніж злості та розгубленості.

— Але ж ти повірив мені, Харрі. Коли я сказав тобі, що то був