Читати книгу - "Острів Смерті"

— Ви маєте на увазі нефритовий кулон? Але ж ви самі сказали, що він потрібен Момоко-сан для роботи.

— Воно-то так…

— А крім того, обумовили ним передачу картини в ваші руки.

— До цього я додумався в останню мить.

— Отже, ви — малодушний,— спокійно сказала Мотоко.

Кров ударила Канае в голову. Малодушний?.. Але ж він будь-що хотів мати ту картину!

— Зрозумійте: я не ставив ніяких умов. Просто та картина давно запала мені в голову, і в останню хвилину я так сказав.

— Ви все про картину? А я мала на увазі зовсім інше. Я назвала малодушністю вашу нездатність вибрати одну з двох. Це щось неймовірне. Мене дратує ваше небажання визнати очевидний факт, що ви любите Ая-тян. А картину я вам віддам.

Мотоко підвелась, невпевнено відсунула фусуму і зникла в темній майстерні. Холоднувате повітря торкнулося щік Канае. Він теж встав і пішов услід за дівчиною. Зігріті котацу ноги тепер відчули холод, а в ніс ударив різкий запах олійних фарб. Вдивляючись у темряву, він чекав, коли Мотоко ввімкне світло.

Спалахнула електрична лампочка, і йому в очі впав мольберт, що стояв боком посередині просторої майстерні. Мотоко зупинилася перед тим мольбертом і поглядом наче кликала його до себе. Він одразу послухався. З мольберту на нього дивився „Острів”.

— Я її сюди поставила. Чим довше на неї дивишся, тим страшніша безнадія охоплює.

— Це — шедевр.

Цю картину Канае побачив уперше на виставці одного дощового дня і згодом не раз про неї згадував. Протягом останніх дев'яти місяців темне море на ній, наче видиво, переслідувало його навіть уві сні. Після виставки Мотоко забрала картину додому і, ніби збайдужівши до неї, поставила в кутку майстерні разом з іншими під стіною. І хоча відтоді минуло дев'ять місяців, теперішнє його враження від неї, хоч і при яскравому світлі, нітрохи не відрізнялося від колишнього. Все було на ній таке, як і колись. Темне море, від якого в тривозі завмирало серце. Пустельний, безлюдний острів. Човен, скоріше схожий на мазок фарби. А може, це тільки так здавалося. Над морем шугав вітер, об скелі билися хвилі, викликаючи в уяві рев первісної дикої природи,— мабуть, тому, що не можна було й подумати про життя на такому острові. Та все одно краєвид на картині дихав, кричав, мучився в агонії,— здавалось, ніби полотно то піднімається, то опускається, як жіночі груди від дихання. Здавалось, то рветься назовні людська душа.

— Ця картина — шедевр, бо в ній є душа.

— Кажете, душа?.. Справді, в ній витає моя душа, але як привид…

— Я не це мав на увазі.

Мотоко повторила ще кілька разів слово „душа”, а тоді глузливо засміялася. Її низький голос у порожній майстерні звучав дуже дивно.

„Ця картина привабила мене тим, що в ній є душа Мотоко,— вирішив Канае.— І сподобалась вона мені тому, що я люблю Мотоко. Після відвідання виставки в мене не було щодо цього й тіні сумніву, але повністю я це усвідомив тільки зараз”.

— Я вам її дарую. Беріть, якщо не можете жити без неї.

Мотоко стояла на одному місці і якось неуважно розглядала картину на мольберті.

— Мотоко-сан, мені подобається авторка цієї картини,— сказав Канае, і в голову йому шугонула кров, точнісінько, як тоді, коли він випив одним духом віскі, аж світ перед очима загойдався. Однак Мотоко була незворушна, стояла, схрестивши руки на грудях, і навіть не глянула на нього.

— Я не годжуся ні на що,— відповіла вона так, ніби заздалегідь сподівалася від нього цих слів.

— Що значить — не годжуся?

Канае ступив крок уперед, і вона повільно звернула очі на нього. В них був не блиск погрози, а скоріше страху, близького до відчаю.

— Що значить — не годжуся? — повторив він.

Мотоко не відповіла. її мовчання було таке нестерпне, що Канае вже зібрався якось порушити його, але саме в ту мить дівчина озвалася на диво лагідним голосом:

— Отой жакет…

— А що таке?

— Здається, я сказала, що він червоно-коричневий.

— Ага. Ну то й що?

— Вся Хіросіма була такою після вибуху атомної бомби. Червоно-коричневий колір — це її колір.

Дівчина знову замовкла.

— Я цього зовсім не знав. Проте, якщо він викликає в вас неприємні спогади, то в цьому є й моя вина. Але ж, Мотоко-сан, чого ви не викинете з пам'яті таку Хіросіму? Це ж чиста випадковість, що жакет виявився такого кольору.

— Я знаю, ви подарували від щирого серця, а я прийняла його так холодно. Зрозумійте, для мене цей колір багато що значить.

— Але ж з того часу минуло вісім років!

— Лише вісім. Ви сказали, щоб я викинула з пам'яті таку Хіросіму? Я хочу викинути, та вона не дається. Вибух атомної бомби переслідує мене по п'ятах.

— Виходить, це питання душі,— чимраз дужче запалюючись, Канае підвищив голос— Тому-то я прошу вас: відкрийте мені своє серце. Ви мені подобаєтеся. Чому ви не хочете цього помічати?

— А навіщо? Я ж вам, здається, уже казала, що не годжуся ні на що. І тілом, і душею. Ви що, не заспокоїтеся, поки не матимете речових доказів?

Далі все відбувалося, як у кошмарному сні. Мотоко повернулася до нього спиною і швидкими рухами почала підкочували вгору чорний светр. Канае не встиг і слова вимовити, як перед його очима зблиснула біла сорочка, светр піднявся над головою, а з рукавів вивільнилися руки, які за мить зсунули з плечей бретельки.

— Ну, дивіться! Тільки уважно!

Минула ще хвилина, і Канае рвонувся через майстерню та сусідню кімнатку в коридор. Він уже не чув голосу Мотоко, навіть забув про жадану картину. В полоні страху, розгубленості й сорому він прожогом кинувся вниз сходами, а миттєве враження — моторошні колоїдні рубці на білій спині, схожі на сліди від диявольських пазурів,— супроводжуване словами „Я не годжуся ні на що”, ніби замазувало його душу чорною фарбою, що без кінця витискувалася із тюбика.

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

Коли це я відчула, що перебуваю всередині прозорої кулі? Такої форми набрав відведений мені час. Мене дивувало, як це я кручуся в ньому, немов по спіралі, і я голосно сміялася, а разом зі мною гуркотів-реготав і швидкий поїзд. Невже я помітила цю зміну часу по дорозі сюди? Ні, набагато раніше. Не раз мені здавалося, ніби я, замкнута всередині скляної кулі, дряпаюся по її гладенькій внутрішній поверхні, але скочуюся вниз, як мурашка в порожній цукорниці,