Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

влада!», «Геть золотопогонників!» вони розгромили білогвардійські установи, після чого розбіглися. В Ананьєві теж було зірвано мобілізацію. Лише збройною силою денікінцям вдалося залучити до своєї армії частину селян. Але мобілізовані проти своєї волі не тільки не зміцнили білогвардійську армію, а, навпаки, внесли в її ряди розлад своїм небажанням воювати за чужі їм інтереси.

Напружена боротьба розгорнулася навколо виконання розпоряджень щодо податку на хліб. Жодні денікінські каральні експедиції не могли зломити впертого опору селянства, яке саботувало наказ про здачу хліба білогвардійцям. В інформаційному зведенні ЦК КП(б)У повідомлялося: «Селяни страшенно незадоволені владою і всіляко намагаються протидіяти їй. Хлібний збір з десятини деякі селяни відмовлялися давати. Туди послані каральні загони, які мало не поголовно сікли людей»[821].

Селянство ставало на активну боротьбу проти реставрації поміщицьких порядків і грабіжницької продовольчої політики білогвардійців. Підпільники Донбасу повідомляли: «Недавно було повстання в Ровеньках з приводу того, що біля церкви повісили 5 селян, які відмовилися дати хліб за реквізицією»[822].

Паралельно із селянською боротьбою розвивалася страйкова боротьба робітників. Перед тут вели металісти, гірники, паровозобудівники, до яких поступово приєднувалися працівники інших галузей промисловості.

На заклик підпільних більшовицьких організацій розгорнули широку страйкову боротьбу пролетарі Донбасу, зокрема шахтарі основних вугільних районів. Незважаючи на те, що їм доводилося працювати під посиленим наглядом білогвардійців, робітники припиняли роботу то в одному, то в іншому районі. Значні страйки відбулися у жовтні 1919 р. в Єнакіївському, Макіївському, Горлівському, Мар'ївському, Лозово-Павлівському та Успенському районах. Газети повідомляли: «У Мар'ївському вугільному районі застрайкували робітники Григор'ївського, Берестово-Богодухівського рудників у кількості 2000 чоловік»3. Видобуток вугілля в Донбасі різко скоротився, залізничний транспорт на території, загарбаній Денікіним, відчував гостру нестачу палива.

Очолювані підпільними партійними організаціями робітники і селяни України боролися з денікінщиною всіма засобами — від саботажу заходів білогвардійської адміністрації, страйків до найвищої форми боротьби — збройних повстань і масового партизанського руху. Спеціально для розгортання цієї боротьби військовий відділ ЦК КП(б)У в липні-серпні 1919 р. створив на території Полтавської, Київської, Катеринославської та Херсонської губерній 12 повстанських штабів, укомплектувавши їх керівний склад комуністами і перевіреними організаторами партизанської боротьби з місцевих безпартійних селян. Водночас він організував у Лубенському, Миргородському, Лохвицькому та Пирятинсько-Прилуцькому районах бази зброї і боєприпасів, запаси яких хоч і були невеликі, але їх вистачало для початку бойових операцій.

Для політичного керівництва повстансько-партизанським рухом поряд з губернськими партійними комітетами створювалися губревкоми, які уособлювали радянську владу на визволеній повстанцями і партизанами території.

На початку липня 1919 р. Зафронтбюро затвердило досвідченого організатора повстансько-партизанської боротьби комуніста Г. Колоса командуючим групою військ Лозово-Синельниківського району. Штаб групи, перебуваючи у Самарському лісі (Новомосковський повіт Катеринославської губернії), швидко встановив контакти з підпільними партійними організаціями і поширив свій вплив на досить значну територію — Донбас, Катеринославську і Полтавську губернії[823].

Окремі партизанські загони об'єднувалися в полки і бригади: 1-ша Новомосковська (комбриг М. Нікітін-Макаров) чисельністю близько 3 тис. бійців; 2-га — Катеринославська (комбриг О. Ніколашин (И. Лантух) — 2 тис. бійців; 3-тя — Полтавського району (комбриг З. Покус) — 4 тис. бійців; 4-та — Слов'янського району (комбриг Г. Успенський) — 1,5 тис. бійців; 5-та — Олександрівського району (комбриг Зубенко)[824]. Загалом у південно-східній частині Лівобережжя влітку 1919 р. активно оперувало щонайменше 11 тис. партизанів. Це були добре організовані загони, що взаємодіяли з частинами Червоної армії.

Робітничі партизанські загони Донбасу, якими командували комуністи Н. Ачкасов, М. Карнаухов, І. Чаплін, висаджували мости, руйнували залізничні колії на дільницях Лиман-Святогорськ і Лиман-Яма, пускали під укіс військові ешелони, перешкоджали вивозу вугілля з шахт. Окремі партизанські загони були досить численними. Так, у Краматорському районі діяв загін із 150 бійців, Лисичанському — із 400 чоловік[825].

Значного розмаху набрав партизанський рух на Харківщині. У с. Печеніги повсталі селяни знищили каральний загін білогвардійців. Після цього найактивніша частина повстанців пішла в ліс і продовжувала боротьбу. Партизанські загони оперували в Зміївському, Ізюмському, Куп'янському повітах.

Найбільш масовий повстанський рух виник у південних та східних губерніях України: на Херсонщині зосереджувалося 24 тис. повстанців, на Чорноморському узбережжі — 12 тис, у Катеринославській губернії та Донбасі діяло 45 партизанських загонів загальною чисельністю 35 тис. чоловік[826].

Зростання партизанського руху (сили лише одного штабу Лозово-Синельниківського району перевищували 35 тис. партизанів)[827]вимагало систематичного політичного і оперативно-тактичного керівництва.

З цією метою ЦК КП(б)У постановою від 28 липня створив Військово-революційну раду повстанських радянських військ Лівобережної України і Головний повстанський штаб. Командуючим повстансько-партизанськими військами було призначено Г. Колоса[828].

Провівши велику організаційну й політичну роботу, повстансько- партизанська реввійськрада в середині вересня 1919 р. видала наказ про посилення бойових дій у ворожому тилу. Особлива увага зверталася на проведення операцій на залізничних комунікаціях денікінців. Командирам загонів пропонувалося створити спеціальні підривні команди чисельністю від 5 до 25 чоловік, які мали руйнувати телеграфний і телефонний зв'язок противника, залізничні споруди, колії, підпалювати склади, висаджувати в повітря невеликі мости. Залізничні мости через Дніпро дозволялося руйнувати лише за особливим наказом.

Партизанська боротьба набирала дедалі організованіших форм, дії партизанських загонів ставали планомірнішими, узгодженіши- ми, охоплювали значну територію. Для прикладу можна навести штаб Лозово-Синельниківського району, командування якого у вересні 1919 р. оголосило про початок повстання в Новомосковсько- му і Павлоградському повітах Катеринославської губернії. Після тривалих боїв повстанці оволоділи Новомосковськом, встановили зв'язок з Нижньодніпровською (лівобережний робітничий район Катеринослава) підпільною більшовицькою організацією та за її допомогою розгорнули наступ на Павлоград. На залізничній магістралі Катеринослав-Харків поїзди курсували лише вдень, та й то під посиленою охороною. Партизани завдавали систематичних ударів по значній частині Південної залізниці, особливо на дільниці Олександрівськ-Мелітополь.

Масовий партизанський рух розгорнувся па Херсонщині. В результаті діяльності підпільної партійної організації с. Полтавки (Баштанки) Миколаївського повіту, до складу якої входили брати В. та С. Гайдуки, М. Прядко, І. Руденко, у середині вересня 1919 р. тут спалахнуло повстання. До нього приєдналися села Балицьке, Привільне, Піски, Христофорівка, Сергіївка. Так виникла Баштанська республіка, на території якої було відновлено радянську владу. Під радянські прапори стали понад 4 тис. озброєних бійців, ще близько 20 тис. перебували в резерві. Вони протягом двох місяців відбивали наступ денікінців. Лише 12 листопада 1919 р., зосередивши великі сили — цілий корпус, денікінці оволоділи Баштанкою. Білогвардійці жорстоко розправилися з революційними селянами, розстрілявши лише в Баштанці 852 чоловіка та спаливши понад 300 хат2.

У вересні в селищі Висунськ на Миколаївщині виник ще один центр масового селянського повстання. Трудящому селянству Висунська надала допомогу Миколаївська підпільна більшовицька організація. Сюди прибули комуністи С.