Читати книгу - "Пастка на дурнів"

підстриженим чорним кучерявим волоссям, ледь посрібленим сивиною. Він почувався аж так прекрасно, що навіть дозволив собі вимовляти деякі круті слівця з лексикону генерала Бидла ще гаркавіше за самого генерала Бидла і звисока зиркав на нового полковника із штабу генерала Штирхера. Аж раптом пригадав, що генерал Штирхер ненавидить генерала Бидла. Тут полковник Пескарт умить знітився й зіщулився, голос його зламався, і всю самовпевненість як вітром змело.

Згораючи від конфузу, він насилу повертав язика і вже ледве тямив, що каже; його зненацька охопив жах перед полковником Шайскопфом. Поява нового полковника в їхньому з’єднанні означала появу нового суперника, нового смертельного ворога, здатного на все! І ця непроникна пика обіцяла мало приємного!

У полковника Пескарта раптом кров похолола від кошмарної гадки: а ну як цей тип уже встиг потай підкупити усіх, хто сидить в інструкторській, і його офіцери ось-ось хором застогнуть, як це сталося в цім самім бараку перед Авіньйоном. Як він їх тоді вгамує?! Ото вже буде для нього «мах та хвіст»!

Полковника Пескарта взяв такий панічний страх, що він ладний був знову гукнути на поміч підполковника Порка. Неймовірним зусиллям волі він спромігся якось узяти себе в руки і провів звірку годинників. Головна небезпека залишилась позаду, бо тепер інструктаж можна було скінчити в будь-яку мить. Криза минула, і йому закортіло переможно і злісно зареготати просто в кам’яну пику цьому полковникові Шайскопфу. Він блискуче вийшов із, здавалося, безнадійного становища й завершив інструктаж натхненним напученням, яке — так підказав йому внутрішній голос — стало чудовою демонстрацією його красномовства, дотепності та благопристойних манер.

— А тепер, вояки, слухайте уважно, — вигукнув він. — Сьогодні нас ушанував своїм візитом дуже високий гість, начальник управління спецслужби генерал Штирхер, той самий без якого ми не мали б ні бейсбольних бит, ні коміксів, ні естрадних концертів. Йому — і саме йому — я й присвячую це наше бойове завдання. Летіть і скиньте ваші бомби задля мене, задля батьківщини, задля бога, а головне, задля великого американця — генерала Х. Х. Штирхера. І нехай покажуть ваші знімки, що ніхто не вміє скидати бомби кучніше, ніж ви!

30. Данбар

Йоссар’янові було тепер начхати, куди лягають його бомби, і все-таки він не доходив до таких крайнощів, як Данбар, котрий відбомбився за кілька сот ярдів від хутірця і міг попасти під трибунал, коли б хтось посвідчив, що він зробив це умисне. Данбар просто умив руки, не сказавши перед вильотом і слова нікому, навіть Йоссар’янові. Мабуть, оте пам’ятне падіння в шпиталі чи то збовтало йому мозок, чи то відкрило істину, — годі було намагатися вгадати напевне.

Данбар перестав усміхатися і здавався пропащою людиною. Він люто огризався на старших офіцерів, не минаючи й майора Денбі, і понуро богохульствував при капелані, який почав його боятися й уникати і теж здавався пропащою людиною. Капеланове паломництво до Зелензима не дало жодних плодів: ще одне святилище виявилось порожнім. Сам Зелензим був надто зайнятий, щоб прийняти капелана. А його нахаба помічник, подарувавши відвідувачеві крадену запальничку «Зіппо», поблажливо пояснив йому, що Зелензим із головою поглинутий важливими військовими справами, і в нього руки не доходять до таких дрібниць, як норма бойових вильотів в одному з полків. Капелан сильно непокоївся за Данбара і страшенно переживав за Йоссар’яна, а надто після того, як пропав безвісти Вессл. Приречений на похмуру самотину в своєму просторому шпильчастому наметі, куди заходив щовечора, мов під склепіння гробниці, капелан ніяк не міг зрозуміти, чому Йоссар’ян воліє жити сам-один і не хоче ніяких сусідів.

А Йоссар’ян, знову призначений чільним бомбардиром, постійно літав тепер з Макпростаком, і це його трохи втішало, хоча він, як і доти, відчував себе не захищеним од смерті. Він не мав чим захищатися. Зі свого крісла в носовій кабіні літака навіть не бачив, що там роблять Макпростак і другий пілот. Єдине, що він міг бачити, то це бундючну, круглу, як місяць уповні, пику Аарфі, тваринна тупість якого, кінець кінцем, доводила його до краю: бували хвилини в польоті, коли Йоссар’яна охоплювали безсила лють та відчай, і він усе віддав би, щоб його знову перевели до веденого літака, де в кабіні був не бомбовий приціл, геть йому непотрібний, а потужний, важкий п’ятдесятиміліметровий кулемет, якого він міг би схопити обома руками й розрядити у мстивому пориві в усіх демонів, що його тиранили: в чорні димчасті клуби зенітних розривів, у німецьких зенітників унизу, яких він навіть не бачив і яким навряд чи завдав би шкоди тим своїм кулеметом, навіть коли б і встиг відкрити вогонь; у Тупермейєра та Везунбі в чільному літаку за їхній бездоганний, без жодних протизенітних маневрів бойовий курс при другому бомбардуванні Болоньї, коли снаряд, випущений однією з двохсот двадцяти чотирьох замаскованих там зеніток, розбив останнім разом мотор Весслового літака і йому довелось зробити вимушену посадку на воду десь між Генуєю та Спецією незадовго до короткого, але бурхливого шторму.

Насправді Йоссар’ян мало що зміг би змінити, хай навіть і був би в нього в руках цей потужний крупнокаліберний кулемет, — хіба що зарядив би його й дав кілька пробних черг. Користі від кулемета було не більше, ніж від бомбового прицілу. Він, правда, міг би відстрілюватися з нього від німецьких винищувачів, коли б ті його атакували, але винищувачі в німців давно перевелися… Йому не вдалося б і розвернути кулемет усередину літака, щоб наказати, під загрозою розстрілу, безпорадним Хлюпу та Жлобсу повертатись на базу, як він наказав колись Малюкові Семпсону, пригрозивши розчерепити йому довбешку за непослух, і саме цього він зажадав від Жлобса та Хлюпа під час жахливого першого нальоту на Авіньйон у ту мить, коли збагнув, у яку пекельну халепу потрапив, — він-бо летів у веденому літаку із Жлобсом і Хлюпом, а ланку вели Тупермейєр та Везунбі. Жлобс і Хлюп, Хлюп і Жлобс — хто вони такі? Що за дике безумство нестися в повітрі на висоті двох миль, коли від смерті тебе відділяють лише один чи два дюйми металу, а життя твоє в невмілих руках двох чужих тобі незугарних придурків, на зразок безвусого шмаркача Хлюпа та психованого Жлобса? Хіба ж не здали нерви в того психа Жлобса, коли він, сидячи в кріслі другого пілота, зненацька перехопив у Хлюпа управління перед самою ціллю і пустив літак у таке страхітливе піке, що Йоссар’янові висмикнуло з гнізда проводи шлемофону? Вони тоді відразу опинилися знову в самій гущі зенітного вогню, звідки щойно вибрались. А