Читати книгу - "Крістіна"

рота закритим — принаймні доти, доки не настане час його розтулити. Він міг знати те, про що не підозрював Джанкінс — регенерація Крістіни в листопаді була не просто чимось дивним, а відверто неможливим. Він міг знати, що багатьох деталей машини ніхто не ремонтував, принаймні Арні цього не робив.

Що ще він міг знати?

Відчуваючи, як холодні пальці страху повзуть по ногах, підбираючись до живота, Арні нарешті зрозумів, що Вілл міг бути в гаражі тієї ночі, коли загинули Реппертон та інші. Власне, це було дуже навіть можливо. Це було ймовірно. Джиммі Сайкс був простачком, і Вілл не довіряв йому бути в гаражі самому.

Краще не відкривай рота. Не заїдайся зі мною, бо я можу зробити отак…

Але навіть якщо припустити, що Вілл знав. Хто йому повірить? Запізно вже було для самообману, і Арні більше не міг відганяти від себе немислиму думку… він навіть більше цього не хотів. Хто повірить Віллові, якщо той вирішить розповісти комусь, що Крістіна часом їздить сама? Що вона залишила гараж тієї ночі, коли було вбито Канючі Велча, і тієї ночі, коли вбили ту шпану? Чи повірить у це поліція? Вони сміятимуться, поки носом кров не піде. Джанкінс? Уже тепліше, але Арні не вірив, що він зуміє прийняти таке, навіть якби й хотів. Арні бачив його очі. Тож навіть якби Вілл знав, яку користь принесе його знання?

Та потім, із наростанням жаху, Арні усвідомив, що це не має значення. Завтра-післязавтра Вілл вийде під заставу, і тоді Крістіна стане його заручницею. Може її спалити — свого часу він купу тачок спалив, Арні чув про це, сидячи в конторі й слухаючи Віллові байки, — а коли вона вигорить, стане безпорадною, обвугленим остовом, на неї чекає давилка на задньому дворі. У неї запустять обгорілу Крістіну на конвеєрній стрічці, а назовні вийде пожмаканий куб металу.

Копи опечатали гараж.

Але це жодного ефекту не справить. Вілл Дарнелл дуже старий лис, у якого все було готове на випадок непередбачуваних обставин. Якби Вілл схотів пробратися всередину й спалити Крістіну, він би пробрався… «Хоча набагато ймовірніше, — подумав Арні, — що для цієї роботи він найме фахівця зі страхування, типа, який кине в салон машини дві жмені вугільних кубиків, а потім — сірника».

Подумки Арні вже бачив, як розквітає полум’я. Чув запах оббивки, що зайнялася й горіла.

Він лежав на койці, у роті було сухо, а серце стукотіло в грудях.

Краще не відкривай рота. Не заїдайся зі мною…

Звісно, якщо Вілл спробує щось провернути й утратить пильність — хай навіть на одну мить, — Крістіна до нього добереться. Але чомусь Арні не думав, що Вілл утратить пильність.

Наступного дня його повезли назад у Пенсильванію, висунули обвинувачення, а потім випустили під заставу, за номінальну суму. У січні мало відбутися попереднє слухання, і вже ширилися чутки про розширену колегію присяжних. Той великий обшук потрапив на перші сторінки газет по всьому штату, хоч Арні в тих статтях називали «юнаком», чиє ім’я «не розкривають федеральні органи влади у зв’язку з його неповноліттям».

Однак у Лібертівіллі ім’я Арні було в усіх на устах. Попри те, що Лібертівілль розповзався на свої межі кінотеатрами просто неба, мережами фастфудів і боулінгами, він залишався маленьким містечком, де багато людей досі пхали носа у вікна до сусідів. Ці люди, переважно пов’язані з Горлікським університетом, знали, хто водив авто Вілла Дарнелла й кого заарештували за межею штату Нью-Йорк із повним багажником контрабандних сигарет. То було Реджинине нічне жахіття.

Арні повернувся додому, під опіку батьків — відпущений під заставу в розмірі тисячі доларів — після короткого перебування за ґратами. Усе це було нічим іншим, як насправді однією великою гівняною грою в «Монополію». Його батьки отримали картку «Вихід із в’язниці на волю». Як і очікувалося.

— Арні, чому ти всміхаєшся? — спитала його Реджина. Майкл вів універсал зі швидкістю швидкої ходьби, видивляючись крізь снігову віхолу будинок Стіва й Вікі.

— А я всміхався?

— Так, — сказала вона й торкнулася свого волосся.

— Я вже не пам’ятаю, — відстороненим тоном промовив він, і вона прибрала руку.

Додому вони приїхали в неділю, і батьки практично дали йому спокій, або тому, що не знали, як з ним розмовляти, або він викликав у них безмежну відразу… а може, причина полягала в тому й тому одночасно. А йому було насрати на причини, ось у чому правда. Він почувався знесиленим, виснаженим, примарою самого себе. Його мати лягла в ліжко й проспала весь день аж до вечора, попередньо знявши телефонну трубку з важеля. Батько валандався без діла у своїй майстерні, періодично запускаючи електричний стругальний верстат і вимикаючи його.

Арні сидів у вітальні, дивився «плей-оф» американського футболу, дві гри в один день, не знаючи, хто грає, не цікавлячись, задовольняючись тим, що гравці бігають полем: спочатку на яскраво-теплому каліфорнійському сонці, а пізніше — під дощем з мокрим снігом, який перетворив футбольне поле на болото й постирав усі лінії.

Близько шостої він задрімав.

І бачив сон.

І снив знову — тієї ночі й наступної, у ліжку, у якому він спав з раннього дитинства, а в’яз за вікном простягав свою стару добре знайому тінь (щозими він ставав скелетом, а в травні чудесним чином обростав новою плоттю). Ці сни не були схожі на той, у якому гігантський Вілл нависав над іграшковим треком. Прокинувшись, він не пам’ятав з них нічого, крім кількох моментів. І, можливо, то було й на краще. Фігура на узбіччі при дорозі; кістлявий палець без плоті, що постукує по зогнилій долоні в божевільній пародії на повчання; тривожне відчуття свободи і… утечі? Так, утечі. Більше нічого, крім…

Так, він утік від тих снів назад у реальність з одним повторюваним образом: він сидів за кермом Крістіни й повільно їхав назустріч голодному ревінню сніговію, такого густого, що Арні буквально далі капота нічого не бачив. Вітер не стогнав. Його голос був нижчим і зловіснішим, більше схожим на басовите гарчання. Потім картинка змінилася. Сніг більше не був снігом; він став стрічкою біржового котирувального апарата. Вітер ревів, немов велетенський натовп, що скупчився обабіч П’ятої авеню. Вони вітали його. Вітали Крістіну. Вони викрикували вітання тому, що він і Крістіна… вони…

Утекли.

Щоразу, коли цей сплутаний сон відступав, він думав: «От закінчиться це все — виїду. Сто відсотків виїду. Подамся в Мексику». А Мексика, якою він її собі уявляв, з палючим сонцем і сільською тишею, здавалася