Читати книгу - "Гра янгола"

Так і справді сталося, і, якщо ви пам’ятаєте, я сумлінно виконав свою частину угоди й забрав вас із поліції, пообіцявши Ґрандесові великі неприємності, якщо він не випустить вас на волю. Я не думаю, щоб у вас були підстави нарікати на те, як я виконав свій обов’язок.

Цього разу настав мій час зробити паузу.

– Якщо ви мені не вірите, то попросіть сеньйориту Маргариту показати вам папери, – додав Валера.

– А ваш батько? – запитав я.

– Мій батько?

– Ваш батько й Марласка мали угоду з Кореллі. Він мусив щось знати…

– Запевняю вас, що мій батько ніколи не укладав прямої угоди із сеньйором Кореллі. Усе листування з ним – якщо таке було, бо в архівах нашої контори нічого не збереглося, – здійснював особисто покійний сеньйор Марласка. До речі, оскільки ви запитуєте про це, я можу вам сказати, що мій батько поставив під сумнів існування сеньйора Кореллі, а надто в останні місяці життя сеньйора Марласки, коли той заплутався, бо не знаю, як це висловити інакше, у своїх стосунках із тією жінкою.

– Якою жінкою?

– Артисткою.

– Ірен Сабіно?

Я почув, як він роздратовано зітхнув.

– Перш ніж померти, сеньйор Марласка залишив певний капітал під керуванням і наглядом нашої фірми, з якого мала бути виплачена низка сум на рахунок, виписаний на ім’я такого собі Хуана Корбери та Марії Антонії Санаухи.

«Жако й Ірен Сабіно», – подумав я.

– У яку суму вкладався той капітал?

– То був депозит в іноземній валюті. Близько сотні тисяч французьких франків, якщо пам’ять мене не зраджує.

– Марласка не розповідав, звідки він узяв ті гроші?

– Ми адвокатська контора, а не фірма детективного розшуку. Нашим обов’язком було виконувати інструкції, які залишив нам у своєму заповіті сеньйор Марласка, а не піддавати їх сумніву.

– Які ще інструкції він залишив?

– Нічого особливого. Звичайні собі виплати третім особам, що не мали нічого спільного ані з нашою конторою, ані з його родиною.

– Ви не могли б пригадати бодай одну з таких конкретних виплат?

– Мій батько залагоджував такі справи особисто, аби уникнути того, щоб службовці контори мали доступ до інформації, яка могла б скомпрометувати когось.

– А вашому батькові не здавалося дивним, що його колишній компаньйон доручив йому роздати ці гроші якимсь невідомим людям.

– Звісно, йому це здалося дивним. Багато чого йому здавалося дивним.

– Ви пам’ятаєте, куди надсилали ті виплати?

– Як я можу пам’ятати про це? Відтоді минуло не менш як двадцять п’ять років.

– Зробіть зусилля, – сказав я. – Задля сеньйори Маргарити.

Секретарка скинула на мене нажаханим поглядом, а я у відповідь підморгнув їй одним оком.

– Не смійте зачепити її бодай одним пальцем, – погрозливим тоном сказав Валера.

– Не вказуйте, як мені діяти, – урвав я його. – Як там ваша пам’ять? Освіжилася трохи?

– Я можу пошукати цю інформацію в приватних записах мого батька. Це все.

– А де вони є?

– Тут, серед його паперів. Але на це мені знадобилися б години…

Я повісив слухавку й подивився на секретарку Валера, яка почала плакати. Я подав їй хусточку й підбадьорливо плеснув її по плечу.

– Ну ж бо, жінко, заспокойтеся, не плачте. Я вже йду. Ви ж самі переконалися, що я хотів лише поговорити з ним.

Вона кивнула головою, не відриваючи нажаханого погляду від револьвера. Я застебнув ґудзики на пальті й усміхнувся їй.

– І останнє прохання.

Вона підвела погляд, боячись найгіршого.

– Скажіть мені адресу адвоката. І не здумайте брехати, бо, якщо ви мені збрешете, я повернуся й, запевняю вас, залишу на вході до будинку ту природну поблажливість, яка мені властива.

Перш ніж піти, я попросив сеньйориту Маргариту, щоб вона показала мені, де проходить кабель телефонного зв’язку, і обрізав його, урятувавши її в такий спосіб від спокуси застерегти Валера, що я маю намір з’явитися до нього з візитом чемності, або зателефонувати в поліцію й повідомити про нашу маленьку й не зовсім приємну зустріч.

14

Адвокат Валера жив у монументальному будинку, схожому на нормандський замок, що стояв на розі вулиць Жирона та Аусіса Марка. Я подумав, що він, певно, успадкував це страхіття від свого батька разом з адвокатською конторою й що кожен камінь, покладений у його мурування, був политий кров’ю та овіяний диханням цілих поколінь барселонців, які ніколи не мріяли бодай ступити ногою в такий палац. Я сказав портьє, що несу з контори папери для адвоката за дорученням сеньйорити Маргарити, і, повагавшись хвилину, він дозволив мені увійти. Я підіймався сходами, не поспішаючи, під пильним поглядом портьє. Майданчик верхнього поверху був просторішим, аніж більшість помешкань, які запам’яталися мені з дитинства в старому кварталі Рібера, що за кілька метрів звідси. Ручка дверей була у формі великої бронзової кулі. Коли я взявся за неї й уже хотів подзвонити, то помітив, що двері відчинені. Я обережно штовхнув їх і ввійшов досередини. Передпокій закінчувався довгим коридором завширшки метрів зо три, його обтягнуті синім оксамитом стіни були обвішані картинами. Я зачинив двері в себе за спиною й втупився пильним поглядом у гарячу сутінь, яка висіла в глибині коридору. Тиха музика плавала в повітрі, жалібна фортепіанна мелодія, елегантна й меланхолійна. Ґранадос.

– Сеньйоре Валера! – покликав я. – Це Мартін.

Не діставши відповіді, я повільно рушив уперед коридором, ідучи на звуки тієї сумної музики. Я проходив між картинами та нішами, у яких стояли статуетки Богородиці та святих. У коридорі були ще якісь ніші під арками, запнуті завісками. Я проминав завіски одну за одною, аж поки дійшов до кінця коридору, що виходив у велику, огорнуту сутінню залу. Вона мала форму прямокутника, і під усіма чотирма її стінами тяглися полиці з книжками, від підлоги до стелі. У глибині виднілися прочинені двері, а ще далі в темряві миготіли червоні відблиски вогню.

– Валера! – гукнув я знову, підвищивши голос.

У промені світла, яке відкидав вогонь, крізь прочинені двері я побачив обриси силуету. Двоє блискучих очей дивилися на мене з осторогою. Собака, який здався мені німецькою вівчаркою, але в якого вся шерсть була біла, повільно наближався до мене. Я стояв спокійно, повільно розстібаючи пальто й намацуючи револьвер. Собака зупинився біля моїх ніг і подивився на мене, жалібно заскавучавши. Я погладив його по голові, і він облизав мої пальці. Потім обернувся й пішов до дверей, за якими миготіли відблиски полум’я. Він зупинився у дверях і знову подивився на мене. Я пішов за ним. По той бік дверей я побачив читальну залу з великим каміном. Її освітлював лише вогонь, розпалений у каміні, і миготливі тіні танцювали