Читати книгу - "Olya_#1"

— Тут поблизу нікого немає, але там, за лісами, є селення — підіть туди і знайдіть кого-небудь.

Діти взяли зброю і відправилися в дорогу. Коли вони йшли густими лісами, то вгледіли на дереві двох людей. Діти підбігли до дерева і струсили тих людей, а тоді проткнули їх списами. Діти взяли їхні мертві тіла за ноги і приволочили до матері. Там вони їх зварили та з’їли. Потім мати звеліла дітям зробити величезний барабан зі ствола дерева. Коли барабан був готовий, то діти так забухкали в нього, що гуркіт було чутно за морем та за лісами. На той гуркіт збіглося багацько людей. Мати ж веліла дітям сховатись та віднести з собою барабан. Люди забігли в хижу і спитали жінку:

— Хто тут бив у барабан?

— Я не знаю, в селенні нікого немає.

І тут діти вискочили зі своєї схованки — накинулись на прибулих та закололи їх списами. А потім також зварили та з’їли. Невдовзі вони знов що було сили забили у свій барабан. Цього разу на гуркіт зійшлося чимало людей з-за моря.

— Хто тут бив у барабан?

— Я не знаю, тут нікого немає.

Тоді один із чужоземців запропонував:

— Дозволь нам піти до лісу, я думаю, вони сховались там.

У лісі діти також напали на людей, але тих було багато, і вони їх спіймали.

— Хто їх батько? — спитали чужоземці у жінки.

— У них немає батька — я народила їх сама.

— Ти брешеш!

І в ту ж мить діти обернулись на потворних волохатих чудовиськ із кігтястими лапами та вовчими мордами. Вони порвали чужоземців і дременули в ліси. Чужоземці гнались за ними лісами, але звіролюди сховались між капищ рахів, і люди побоялися за ними йти. Там, у туманних лісах на безлюдних узгір’ях, брат та сестра жили як муж із жоною, і від них повелись атані, нічні чудовиська. Вони приносили рахам жертви, і ті їх не чіпали. А їхня мати так довго плакала за ними, що обернулась на бридку ропуху. Вона й донині живе в болотистих лісах і плаче.

VIII.

КАПИЩА

Капища рахів стоять на узгір’ях, у заплавах рік та в непролазних болотних хащах. Люди туди не ходять, бо бояться їхнього гніву. Деякі рахи живуть коло капищ, а інші — в підземній країні Таї, що значить — дім духів. Вони риють там нори, і інколи чутно, як двигтить земля. Люди бояться того. Інші рахи ідуть на край світу, в Гаряху, туди, де темніють небеса, або приходять звідти — в безхмарні ночі буває видно, як вони пливуть туди чи назад. Атані приносять рахам жертви і моляться їм, а потім нападають на людські селення. Люди не можуть їм помститись, адже бояться порушити одвічний спокій капищ. Але якось атані напали на селення в місцевості Умері між землями Ішаї та болотних людей. Там вони вкрали одну жінку. Її чоловік так за нею побивався, що відважився переслідувати зграю атані. У глибокій печалі брів він через ліси та болота до рахських капищ на узгір’ї Оаші. Пішов дощ, а коли зажурений чоловік дійшов до гирла ріки, то буря так розігралась, що валила пальми та хижі. Чоловік причаївся за деревовидним папоротником, не сміючи ступати в заборонені землі. І тут просто перед ним із дощу зіткалась дівчина-рах. «Ну, я пропав!» — подумав чоловік. Він злякався і хотів було вже тікати, як тут рах сказала йому:

— Ту-Іші, заспокойся. Не треба так побиватись за нею, вона не мертва, а спить.

Тут дівчина-рах засміялась.

— Ти хочеш її навідати? — спитала вона в чоловіка.

І знов розсміялась.

— Як це можливо? — спитав чоловік.

А рах раптом зачарувала його і повела за собою в країну мертвих, що лежить одразу за гирлом ріки. Зазвичай люди бачать там лише мул та мангрові узлісся і не можуть довго знаходитись, але зажурений муж раптом уздрів рахські печери та потворних велетнів, що охороняли їх. За тим дівчина-рах всадила чоловіка у маленький