Читати книгу - "Три бажання для мільйонера, Лія Серебро"

На десерт Віолетта приготувала легкий ягідний мус, прикрашений м'ятним листочком, аби завершити вечір на солодкій ноті.

Вона одягнула елегантну сукню темно-синього кольору, яка підкреслювала її фігуру, і прикрасила себе простими, але стильними золотими серьгами. На ній були навіть її улюблені прикраси, ті, які Дмитро подарував кілька років тому, коли вони тільки-но одружилися. Все мало нагадувати про ті часи, коли їхній шлюб здавався міцним і щасливим. Віолетта час від часу дивилася на годинник, відчуваючи, як хвилини тягнуться безкінечно, а в серці наростало хвилювання.

 Двері повільно відчинилися, і Дмитро увійшов, його очі спочатку здивовано окинули кімнату, а потім зупинилися на ній. Віолетта зустріла його погляд з усмішкою, в якій поєднувалися радість і тривога.

— Я знаю, що між нами багато непорозумінь, — почала вона, намагаючись налаштувати Дмитра на відверту розмову. — Але я хочу, щоб ми почали все спочатку...

Дмитро підняв погляд, уважно слухаючи, і Віолетта відчула, що зараз, як ніколи, важливо говорити відверто.

Він на хвилину затримав погляд на столі, відчуваючи роздратування й водночас легке здивування. Дмитро розумів, що Віолета знову намагається грати за власними правилами, але тепер правила він вже знав і не мав наміру їх приймати.

— Ну як, оцінив мої старання? — з легкою посмішкою почала вона, нахилившись, аби наповнити його келих.

Дмитро прийняв келих, але дивився на неї вже серйозно.

— Віолето, ти… ти все одно марно стараєшся, — його голос був м'яким, але в ньому чітко звучала рішучість. — Ми обоє знаємо, що цей вечір нічого не змінить. Я вже подав документи на розлучення. Процес розпочато, і повертатися я не збираюся.

Віолету наче вдарили його слова батогом. Її посмішка зникла, залишивши місце холодній напрузі, що наростала в її очах.

— Це жарт, так? — Вона відкинула келих убік. — Розлучення? Через Анну? Через цю… — вона зупинилася, але по її погляду було зрозуміло, як вона презирливо ставиться до іншої жінки. — Вона того не варта, Дмитре. Якийсь психолог, і ти справді думаєш, що вона зрівняється зі мною?

— Зрозумій, Віолето, — Дмитро важко зітхнув, намагаючись тримати емоції під контролем, — це не про порівняння. Це про те, що я більше не хочу жити в брехні. Я втомився від постійної фальші. І я не дозволю тобі чи твоєму батькові маніпулювати моїм життям і бізнесом. Я належу тільки собі, і так буде надалі.

— Ти серйозно думаєш, що це просто так зійде тобі з рук? — Віолета ледве стримувала злість. — Ти знаєш, що мій батько зробив для твоєї компанії! Без нього ти ніхто, Дмитре! І тепер ти хочеш усе це кинути, ризикувати всім заради... заради пустої мрії?

— Ти і справді гадаєш, що я так боюся твого батька? — Дмитро глянув на неї поглядом, що був сповнений роздратування. — Чи ти думаєш, що я продам свою гідність заради грошей? Якщо це те, як ти бачиш мене, то наші стосунки і справді приречені.

Віолета вишкірилася, уся її ніжність і вишуканість моментально розтанули.

— Ти хочеш зруйнувати усе, що ми збудували, Дмитре. Все заради цієї Анни, яка просто використовує тебе.

— Ні, Віолето, це не Анна руйнує наші стосунки, а ми самі, — він кинув погляд на стіл, на страви, що раптом втратили всю привабливість. — Я вже сказав, що все вирішено. І не варто вважати мене дурнем: я знаю, хто кому тут вірний, а хто тільки вдає це заради вигоди.

Її очі знову спалахнули гнівом.

— О, тож тепер ти граєш у святого? Ти, Дмитре, не святий, повір мені. І хочеш, щоб я повірила, що ти готовий усе віддати заради неї? Вона — твоя помилка, але ти ще зрозумієш це, коли тобі доведеться платити ціну за свої дурні рішення.

Дмитро залишив келих на столі й повільно підвівся.

— Ні, Віолето, єдина моя помилка — це вірити, що ми могли б мати справжнє майбутнє. Але тепер все інакше, і я вже зробив свій вибір.

Він розвернувся до виходу, навіть не озирнувшись, а Віолета залишилася стояти, обурена і розчарована, з відчуттям поразки, яку не могла прийняти.

Вечеря, яка мала початися на високій ноті ось-ось і закінчиться поразкою для Віолети.

Вона на мить остовпіла, її обличчя спалахнуло обуренням. Віолетта відчайдушно намагалася зупинити Дмитра фі продовжити з ним розмову.

— Ти не можеш просто так усе кинути через неї! — її голос ставав вищим, пальці стиснули келих. — Дмитре, ти ж розумієш, як багато ми з тобою втратимо?! Та й, зрештою, як тобі це уявляється? Хочеш лишитися ні з чим? Ця твоя… психологиня? Невже вона варта всіх жертв?