Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Діставшись розлогого плаского простору вершини, де низькорослі присохлі тиси боролися з безлистими кущами шипшини за проміжки між поплямованими лишайником могильними плитами, він згадав історію, про яку розповідав йому Фамурза, щодо ламії, яка, подейкували, мешкає у цьому некрополі. Юнак добре знав, що Фамурза був не з тих, хто вірить у подібні легенди, і згадав ту історію, аби лише поглузувати з його похоронного настрою. А втім, як усякий поет, він почав бавити себе фантазією, що серед цього стародавнього мармуру мешкала якась примара, безсмертна, прекрасна й лиха, і що вона відгукнеться на прикликання того, хто, не вірячи цілком у можливість такої з’яви, марно прагнув уздріти видіння з-поза меж смертного буття.
Пройшовши між рядами надгробків посеред окресленого місяцевим сяйвом безлюддя, він дістався величного мавзолею, що досі стояв, майже не являючи слідів руйнації, в самому осерді цвинтаря. Під цим мавзолеєм, як йому розповідали, були розлогі склепи, що служили за останній притулок для мумій вимерлого королівського роду, який у минулі століття правив над містами-близнюками — Умбрі та Псіомом. Принцеса Мортилла належала саме до цього роду.
На його превеликий подив, на упалому обеліску біля мавзолею сиділа якась жінка чи щось, що видавалося жінкою. Він не міг її виразно розгледіти, адже тінь гробниці досі огортала її від плечей і донизу. Лише обличчя блідо мерехтіло серед пітьми, було підняте до місяця, що здіймавсь у небесах. Її профіль йому вже випадало бачити на старовинних монетах.
— Хто ти така? — запитав він із цікавістю, що пересилила вихованість.
— Я — ламія Мортилла, — відказала вона голосом, що залишав по собі ледь чутне, невловне бриніння, подібне до тієї луни, яку залишає по собі швидко змовкла арфа. — Стережися мене — бо мої цілунки заборонені тим, хто воліє залишитися поміж живими.
Вальзейна приголомшила ця відповідь, яка прозвучала відлунням його фантазій. Одначе здоровий глузд сказав йому, що ця з’ява була не духом гробниць, а живою жінкою, яка знала легенду про Мортиллу й бажала розважитися, дражнячи його. А втім, яка жінка наважилася б самотою та ще й уночі відвідати таке безлюдне та моторошне місце?
Найвірогідніше, вона була розпусницею, яка прийшла на побаченння серед гробниць. Вальзейн знав, що існували деякі збочені безпутники, які потребували могильного середовища та умов для збудження своїх бажань.
— Мабуть, ти на когось чекаєш, — припустив він. — Якщо це так, я не хочу ставати на заваді.
— Я чекаю лише на того, кому долею призначено прийти. А чекаю я віддавна, і вже дві сотні років не мала коханого. Залишся, якщо бажаєш: тут нема кого боятися, крім мене.
Попри усі розумні припущення, що він досі висував, Вальзейновою спиною пробіг трем, який відчуває той, хто, не вірячи цілком у можливість подібного, передчуває близьку присутність істоти з-поза меж знаної людям природи… А втім, звісно, усе це було лише грою — грою, в яку він теж міг би зіграти, аби розвіяти нудьгу.
— Я прийшов сюди, сподіваючись зустріти тебе, — проголосив він. — Я втомився від смертних жінок, втомився від кожнісінької насолоди — втомився навіть від поезії.
— Я теж знудилася, — просто відповіла вона.
Місяць у небі підбився вище, осяваючи сукню прадавнього крою, в яку була вбрана жінка. Вона була обтисла в стані, в стегнах і в грудях та численними складками струменіла додолу; Вальзейнові випадало бачити такі шати лише на старовинних малюнках. Принцеса Мортилла, мертва вже три сотні років, могла б носити таку сукню.
Хай ким могла бути ця жінка, міркував він, вона була навдивовижу вродлива, й була дещиця старомодності у завитках її пишного волосся, кольору якого Вальзейн при світлі місяця визначити не міг. Її вуста видавалися солодкими, а під очима залягла тінь утоми чи смутку. Коло правого кутика її губів він розгледів невеличку родимку.
Вальзейнові зустрічі з самоназваною Мортиллою повторювалися ніч у ніч, а місяць у небі тим часом набрякав, як дедалі округліша грудь титаниці, а тоді знову зменшувався, стаючи запалим і старим. Вона завжди чекала на нього коло того самого мавзолею, що, як вона пояснила, був її обителлю. І завжди ця жінка відсилала його геть, щойно небеса на західному видноколі ставали попелястими, провіщаючи наближення світанку, адже стверджувала, що вона — створіння ночі.
Спершу скептичний, він думав про неї як про особу з макабричними схильностями й фантазіями, подібними до його власних, особу, залицяння до якої було сповнене винятковою чарівністю. А втім, йому не вдавалося знайти у ній жодного натяку на ту сьогосвітність, яку він у ній підозрював: здавалося, вона не знала нічого про сьогодення, але виявляла химерну обізнаність з минувшиною і з легендою про ламію. Дедалі більше і більше вона видавалася йому нічною істотою, знайомою лише з тінями та самотністю.
Здавалося, немов її очі та вуста приховують якісь забуті й заборонені таємниці. В її туманних, двозначних відповідях на його запитання йому ввижалися значення, що сповнювали його тремом надії та страху.
— Я спала й снила про життя, — загадково мовила вона до нього. — І снила також про смерть. А зараз я, мабуть, бачу інший сон — сон, у якому з’явився ти.
— Я теж волів би снити, — сказав Вальзейн.
Ніч у ніч юнакові відраза та втома спадали з нього, неначе змертвіла шкіра, під дією її чарівності, підживлюваної примарним оточенням, довколишньою тишею мерців, його власним зреченням і відокремленням від плотського, надміру яскравого міста. Мало-помалу, проходячи через почергові зміни невір’я і віри, він, зрештою, почав сприймати її як справжню ламію. Той голод, який він у ній відчував, міг бути лише голодом ламії; її врода могла належати лише істоті, яка більше не була людиною. Він приймав її, як сновидець приймає усі ті фантастичні дивовижі, які зустрічає не у своїх снах, а десь-інде.
Разом із вірою росла і його любов до неї. Ті бажання, які він уважав мертвими, ожили в ньому й стали несамовитішими та наполегливішими.
Вона, схоже, відповідала на його кохання взаємністю. А втім, не виказувала ані знаку легендарної природи ламії, уникаючи його обіймів і відмовляючи йому в поцілунках, яких він благав.
— Можливо, колись, — припускала вона. — Та
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт», після закриття браузера.