Читати книгу - "Прокляття рейлі, Вікторія Сурен"

Мої вуста судомно вдихають повітря довкола.

Воно важке, таке важке, що легені не можуть розкритися через цю тяжкість.

А тоді я кашляю, перекинувшись набік, перебуваючи десь поміж життям та смертю. Грудна клітина ладна вибухнути, коли падаю з чогось і гепаюся на тверду підлогу.

Мої очі намагаються сфокусувати на бежевому килимі, який різко забарвлює моя кров з долоні. Я повільно спираюся руками на підлогу, підводячи голову, а коли на очі натрапляє дзеркало на шафі попереду, завмираю.

Нажахані очі дивляться на мене. Бліде обличчя занадто змучене, карті очі переповнює моторошний переляк, але позаду мене… позаду мене моє двомісне ліжко, з якого тільки-но впала. Озирнувшись довкола я усвідомлюю: це моя кімната.

Дихати стає легше, наче побічний ефект переміщення спадає. Я враз панічно схлипую, ледве спроможна підвестися. Мій ніс вдихає до болю знайомий аромат рідного дому, допоки очі бігають коханими світлими стінами невеликої кімнати.

Моїх речей тут немає, але меблі ті ж самі. Всі шафи, стіл, вікно з видом на Варну з п’ятого поверху. Все таке саме, як і до початку цих жахіть.

Ніякої академії, ніяких стихій, смертей, рейлі, магії…

Мене заливає потужним реготом, поки намагаюся затулити рота кривавими руками. У Болгарії вже давно день, сонце високо в небі, а отже різниця в часі присутня. Ну або переміщення тривало деякий час.

— Моя кімната, — сміюся крізь сльози. — Моя квартира. Мамо, тато…

Я зриваюся з місця, прочинивши двері та вибігаю у вузьких коридор, торкаючись кожної білої стіни. Жодної магії всередині, ніякої тяготи, я більше не відчуваю стихію, не тягнуся до неї і через це сміюся ще гучніше, водночас пускаючи сльози.

Влітаю на сучасну кухню та зиркаю на настінний електронний годинник, що вказує на дванадцяту дня. Отже, перехід тривав дев’ять годин?

Мої долоні бігають екраном чималого плазмового телевізора, а тоді я хутко вмикаю його, задихаючись почуттями. Що відбувається у моєму світі? Прочиняю чорний холодильник, бездумно витягаючи йогурт, й водночас підбігаю до вікна, розмахуючи фіранки.

Машини, неначе навіжені, літають трасою. Люди, люди, люди повсюди. Високоповерхівки, світлофори, яскраві кольори, сучасні магазини, гучні розмови та музика, а коли обертаюся до телевізора впізнаю «Гордість та упередження» з Кірою Найтлі. Це Земля. Світ з літаками, просунутою наукою, з метро, комп’ютерами, супермаркетами, пральними машинами та дієвими ліками, через які рейлі не блюють кров’ю.

Я падаю на коліна перед цим всім, не в змозі осягнути величі власних дій.

Я вдома! Я вдома! Трясця! Мій мармуровий стіл, блискуча підлога. Ліфти, десятки країни, друзі, родина, свобода та воля! Все моє! Життя розгорнуло переді мною долоні повні можливостей, і я готова закладати їх за обидві щоки. Все, що раніше не цінувала належним чином, враз стає до жаху особливим.

Хапаю пульт, перемикаючи канали, допоки не знаходжу новини. Чотирнадцяте листопада, субота. Отже, батьки вийшли скупитися й от-от повернуться.

— Вони збожеволіють, побачивши мене!

Вчувши рідну болгарську мову, я враз повторюю це речення, але цього разу українською. Потім англійською і насамкінець згадую будь-які слова з усіх відомих мов.

Я обіймаю стіл, плиту та мікрохвильовку, забігаю до кімнати батьків. Пробігшись ногами по їхньому ліжку, гальмую біля чималого панорамного вікна з видом на яскраве ранкове місто, на високоповерхівки з рудими дашками. Знову заливаюся сміхом, покрутившись довкола себе, гріючись під променями осіннього сонця, а за мить перемикаю канали, допоки не знаходжу музичний. Слід відшукати якийсь одяг та перевдягтися, бо форма академії ще й без кросівок…

Спалю її!

Хапаю ноутбук батька та, ввівши пароль, занурююся у світ новин та соціальних мереж, одразу шукаючи всіх своїх однокласників. Кількість вкладок от-от перевищить норму, але я не можу спинитися, вже майже забувши, як всім цим користуватися.

Пританцьовую плечима під музику, наспівуючи знайомі слова Enemy, Imagine Dragons, допоки намагаюся увійти до свого інстаграму.

Вибило.

Дідько, я забула пароль? Не страшно, знайду сторінку колишньої школи та вже через неї своїх однокласників і, власне, себе, якщо за три місяці вилетіло з голови. Ну не дивно! Натрапляю на подругу Еліан, але, коли прокручую підписки, не знаходжу свою сторінку.

Відписалася?

Мале дурко, образилася, напевно. Я ж бо до Канади типу полетіла й навіть не попрощалася з нею. Фу-у-х… Тяжко буде все всім пояснити. Пісня за піснею перемикаються на каналі, і я співаю, бігаючи квартирою, бо немає нічого кращого за музику у вухах. Це сенс існування, причина дихати.

Шукаю сторінку двоюрідної сестри Ілліани, але її профіль як був закритим, таким і лишився. Не думаю, що вона почала публікувати щось, окрім котів.

Перечитавши всі новини, чутки про зірок, новинки в трендах та зміни в модельній агенції, я рушаю їсти, а згодом натрапляю на батьків Polaroid, доїдаючи якийсь салат з креветками, що лежав у холодильнику. Певно, мамин. Тільки вона серед нас їсть таке. Моментально роблю світлину себе, усміхнувшись у всі зуби. А допоки фото поступово проявляється на папері, лечу знову до кухні, щоб увімкнути щось інше, однак різко гальмую, ледь не послизнувшись на шкарпетках, і спиняюся в коридорі, вивчаючи фотографію в рамці на стіні.