Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

Греблю, що вела до замку, було збудовано протягом останніх кількадесяти років, коли насипали нові верстви землі, глини та товченого каміння в міру того, як здіймався рівень ґрунтових вод. Майже по всій поверхні, за винятком колій, залишених возами, тут росла рахітична трава неприємного бурого кольору. Кінські копита волого та клеїсто чавкали в багнюці, яка заповнювала колії: ще одна ознака, що за кілька найближчих років доведеться підвищувати шлях. Хіба що Щури нарешті вирішать облишити замок і перевести своїх гостей в інше місце.

Або ж повністю вирішать їхню проблему.

Сьогодні імлу, яка сповивала долину, розігнав поривчастий холодний вітер із заходу. Наближалася зима. Вершник волів би їхати, вдихаючи вологі випари, а не дивитися на миршаві деревця, калюжі та ставочки, наповнені каламутною водою, розділені місцинами, порослими пожовклими болотними травами. Усі спроби осушити багна облишили років зі сто тому, водночас із тим, як звідси зникли останні поселенці. Щоб виграти цю війну, треба було спрямувати річку в старе русло, що коштувало б у сто разів більше, ніж річний прибуток із тутешньої торгівлі та ремесел. Простіше збудувати новий купецький шлях, ніж намагатися виграти у природи. Самотній, почварний замок, що стояв на узгір’ї посеред затягнутої імлою долини, був останнім свідком того, що колись тут жили люди.

Гребля скінчилася напівкруглим розширенням, на якому вози, які доставляли припаси в замок, могли розвернутися. До самої фортеці лишалося ще понад двісті ярдів. Далі вів дерев’яний міст, збудований зі вбитих у дно колод та абияк покладених на них дошок. Вози затримувалися тут, а їхній вміст переносили далі вручну. До кожної колоди, що підтримувала конструкцію з дошок, було прив’язане глиняне начиння. Мандрівник знав, що їх наповнено олією. Кілька хвилин, пара точних вогняних стріл — і можна було відрізати замок від світу. Він тихенько зітхнув. «У цьому всі ми, — подумав. — Меекханська передбачливість. Долиною без багатоденних приготувань усе одно не зуміла б пройти жодна армія, а штурм замку, що стоїть посеред трясовиння, був би самогубством, але ми все одно поводимося так, немов будь-якої миті може вибухнути війна. Ну що ж, прагнеш миру — тримай удома нагострений меч, як каже старожитнє прислів’я».

Він в’їхав на містки. Копита били об дошки, вся конструкція розгойдувалася й скрипіла. Це також було зроблено спеціально, щоб навіть серед ночі ніхто не зумів підкрастися до цієї брами непомітно.

Вершник поплескав коня по шиї.

— Спокійно, ми ж тут уже не раз проходили, пам’ятаєш? Напевне не завалиться.

Кінь застриг вухами й пустив вітри.

* * *

Мабуть, вони його помітили, коли він був ще на греблі, бо опустили міст, а перед розхиленими воротами стояло двоє вартових. Привіталися по-військовому, салютуючи кулаком до лівого боку грудей.

— Вітаємо в замку Лотіс, Еккенгарде.

Він упізнав старшого з них.

— Вітаю, Берісе. Чудова в нас нині погода, еге ж?

Вартовий скривився в усмішці й затремтів. Навіть теплий військовий плащ не міг урятувати від вітру.

— Як і кожного року в цю пору. Не можна й мріяти про більше.

— Авжеж. Комендант Ґентрель чекає?

— Так. Але він сказав, що ви можете не поспішати. Кімнату підготовлено, свіжий одяг — теж. Сказав, що зустрінетесь на вечері.

— Добре, — він сповз із сідла, проклинаючи біль у стегнах. — Займіться конем, у нас позаду був довгий шлях.

Солдат кивнув і прийняв повід.

— Ходімо, старий, тепла стайня чекає, — пробурмотів.

Еккенгард широко усміхнувся: здається, все нормально, не лише він сприймає коня як співрозмовника.

Усмішка стала ще ширшою, коли він побачив свою кімнату. У каміні гуділо полум’я, на столі стояло кілька посудин, прикритих лляними серветками, на широкому ліжку лежав новий одяг. У кутку над мискою з водою здіймалася пара. Полегшено зітхнувши, він стягнув важкий від вологи плащ і повісив його на гачку, вбитому в бокову стінку каміна. Матеріал відразу почав парувати. Еккенгард розстібнув пояс із мечем, розшнурував і стягнув легкий шкіряний панцир. Незважаючи на те, що була просякнута олією, шкіра, забарвлена в коричневий колір, здавалася вологою. Це поганий знак: після висихання панцир, найімовірніше, зменшиться, і вдягнути його зуміє лише хтось менший за нього. Доведеться шукати заміни в замковій зброярні.

Він зітхнув. Ще кілька днів у цій місцині, і він сам надаватиметься лише на заміну кимось молодшим та новішим. Стьобаний каптан та волога сорочка пішли вслід за плащем. Повагавшись якусь мить, він роздягнувся догола і, змочивши в гарячій воді рушник, змив із себе багатоденний бруд. У замку не було справжньої лазні, але навіть ця заміна купелі все одно здавалася малим дивом. Він потребував цього навіть більше, ніж гарячої їжі. Не витирався: став перед каміном і дозволив, щоб тепло висушило його тіло. Їжа могла й почекати. Але не довго.

Стук у двері почувся, коли він обгризав ягнячу лопатку. Він зітхнув і прополоскав рота вином.

— Відчинено.

Чоловік, що увійшов до кімнати, був середнього зросту й мав фігуру, яку зазвичай дипломатично називали «товстою кісткою». Виглядав принаймні років на десять старшим, ніж мандрівник за столом, але в цьому разі вигляд міг і вводити в оману. Вбраний мов звичайний солдат, який щойно вийшов із казарм розігнати кров у ногах, він не вирізнявся нічим особливим. Окрім обличчя, яке, здавалося, недосвідчений різьбяр узявся робити з дикої скелі, щоб надати йому наближеного до людського вигляду. Безформний ніс, різкі вилиці, масивна щелепа і глибоко посаджені сонні, трохи непритомні оченята. Обличчя простака та дурня. Тих, хто дав цим обличчям себе обдурити, було сотні — і кожен із них жалкував, що недооцінив його власника.

Гість без слова підійшов до столу і всівся навпроти Еккенгарда.

— Дорога була довгою?

— Як завжди. П’ять днів по бездоріжжю та день на болоті; бувало й гірше. Вина?

— Не відмовлюся, — налив собі й ковтнув із кубка. — Що в столиці?

— Без змін: імператор править, оточений любов’ю підданих, аристократія з Ради Перших завжди готова прийти йому на допомогу, жерці переймаються душами людей, маги заглиблюються в таємниці Всесвіту, щоб використати їх для загального добра. А за всім цим приглядають боги, радіючи із привселюдного щастя.

Прибулець кисло всміхнувся, відставляючи кубок.

— Іншими словами, Рада не крутить і не інтригує, не розхитує авторитет і не встромляє ножа у спину. Жерці не намагаються плигати один одному в очі, аби тільки відкусити щось собі на користь у повсякчасних своїх сварках, а гільдії магів не ведуть своїх дивних ігор, які можуть усіх