Читати книгу - "Вогняний вершник, Олександр Павлович Бердник"

на піщану кручу, чернець розв’язав торбину, витяг жменю сухарів, череп’яний кухлик. Зачерпнувши жовтуватої води з Дніпра, почав хрумати сухарі, запиваючи. Скінчивши трапезу, чернець витягнув з торбини Євангеліє, прочитав главу. За спиною почулися кроки. На пісок упала тінь. Василій закрив книгу, оглянувся. З кущів вийшов сивий дідок. Він тягнув до берега рибальський човник. Побачивши ченця, підняв засмальцьовану заячу шапку, висмикнув з рота напівзгорілу люльку, весело сказав:

— Драстуй, отче!

— Дай боже, — буркнув чернець, встаючи.

— Що то нема сили, — жалівся дід. — Старий уже, розтрусив силу за вісімдесят літ. Колись, було, парубків кидав за себе, як кошенят. Не вірите? Правду кажу. А тепер од вітру валюся. Охо-хо! Човна несила підтягти до води. А треба. Стара рибки захотіла. Треба. Таке діло. Слово старої — закон. Мо’, поможете?

Чернець мовчки підступив до діда, схопився за човна, підтягнув до берега. Штовхнув у воду. Коротко мовив:

— Сідайте!

— Дай боже вам щастя, отче, — лагідно всміхнувся дід. — Не перевелися ще добрі люди.

Крекчучи, він почав вмощуватися посеред човна на колінах, підкладаючи під себе підставне сидіння. Поглянувши на понурого ченця, запитав:

— Куди це ви? Мо’, по смертному случаю якому?

— Світ за очі, — зітхнув Василій, насупившись.

— Чого б то, сохрани боже?

— Хіба не бачите? Антихрист іде по землі. Всякі безбожники. Сатана вселився людям у душу. Віра пропадає.

— Еге… Це правда… Люди вже кумекають, що й до чого. Я теж недавно навчився читати. Сам прочитав Новий Завіт. А то раніше, було, слухаю батюшку в церкві, нічого не второпаю. А тепер сам. Грамота велике діло.

— Грамота, кажете? — строго обірвав Василій. — Вилізе боком та грамота. Порозплоджувалося стільки безбожників! Чогось хочуть усі, якогось братерства, рівності, раю на землі! Сатанинське сім’я! Бога кортить їм повалити!

— Хм, — примружив сиві брови дід. — Дивне мовите. Бога повалити? Та коли його можна повалити, то який же він Бог? А коли він всесильний, то ніхто його не повалить. Будьте спокійні! А що міняються люди та хочуть чогось нового — то що ж тут поганого? Росте дерево, росте високе, сильне, а потім трухне, дуплиться. Не хочеться йому падати, а треба. Пора настає. А плакати за ним не слід. Бо з сім’ячка або й од кореня нове, молоде зійде деревце. Ось так!

— Вільнодумство, — буркнув Василій, хоч слова діда, на диво, чомусь не ображали його. — Нема страху в людей. На поводі в сатани йдуть. Та наступає час останній. Гряде страшний суд. Тоді все виявиться. І здригнуться ті, хто одвернувся од Бога!..

— Е, отче, який там суд! — сумно похитав борідкою дід. — Ось у мене жандарі двох синів убили. В Сибіряці. На залізниці вони працювали. Там страйк якийсь, робочі вимагали правди. Проти них солдатів пустили. Сини мої заводіяками були, за народ підставили себе. їх у буцигарню. Суд присудив на каторгу. Там вони тікали, їх спіймали в лісі, застрелили…

Дід опустив голову, витер сльозу долонею, махнув рукою.

— А дочка вмерла од холери. Самі залишилися ми з старою, як пеньки трухляві. А ви кажете — суд. Якого нам ще суду ждати? Тут, на землі, пекло, і суд, і геєна. Ні просвітку не бачив я все життя, ні розради. Як у пеклі, воістину. То невже там, десь на тім світі, ще гірше буде? Еге-хе, не вельми ж тоді гостинний наш пан-вітець Бог! Ой, не гостинний!..

— Треба заслужити вічне життя і блаженство, — гнівно одповів Василій, сідаючи у свій човен. — Ми тут, на землі, щоб пройти долину юдолі й плачу, щоб показати Господу, на що здатні. Віра і терпіння принесуть плату — райське життя.

— А на цім, отче? — запитав сумно дід. — На цім світі навіщо краса? Гляньте на Дніпро повноводий. На луки… Я оце йшов, так пахтить, аж дух забиває! Бджілки гудуть, мед збирають. Нащо ж Господь створив таку красу тут? Невже для того, щоб вона марно пропадала? Та якби люди по-братерському жили на землі, то якого ще раю треба людині? Боже ж ти мій! Та як вийдеш уночі під зорі, як обнімеш оком той безмір широкий, небесний, дух аж підносить тебе! Або на світанку, як виїдеш на плесо дніпровське ловити рибу. Тиша, ні шубовсне ніде, ні гомону, ні поголосу. Котяться тумани над водами. І здається тобі, що в душі твоїй царство боже панує. От як. Хотілося б мені ще в майбутнє заглянути. Як там люди житимуть. Недарма ж молоді гинуть за новий світ, знацця, буде він, бо кров задарма не ллється.

— Буде новий світ, — з притиском сказав чернець. — Тільки не тут, не на землі, не сатанинський. І ввійдуть до нього обрані, які не осквернились, живучи з богоборцями, кощунниками! Прощавайте, діду, мені пора. Жаль вас, ваше серце теж отруєне вольнодумством!

— Гм, — здивувався дід. — Слово якесь дивне: «вольнодумство». А чим же погано — вольно думати? Ге, нічого б так не треба людині, як вольно думати, мислити.

— Омана, сіті диявола, — прошепотів Василій. І, вже не оглядаючись, поплив далі.

Слова діда розтривожили його не знати чому. І докір чувся в тихому голосі, і якась незбагненна правда.

— Господи, сохрани і одведи, — шепотів чернець, загрібаючи веслом. — Враг роду людського хоче зупинити мій подвиг. Та ніщо не зіб’є мене. Сила сатани велика — знаю. Проте десниця твоя, господи, захистить вірного раба.

Промовляючи молитви, Василій проплив Трипілля, Халеп’я. Бистра течія несла його мимо лівого берега, де Дніпро робив велику дугу. З кущів пролунав жалібний крик:

— Дядьку! Дядечку!

Чернець глянув туди. На березі стояло дівча років десяти з клуночком у руках, у рябенькому платтячку. Воно махало руками-цівочками, кликало.

— Чого тобі? — крикнув невдоволено Василій.

— Перевезіть на той бік, — несміливо озвалася дівчинка. — Бо замерзну. Вже півдня кричу. Ніхто не чує.

Чернець завернув до берега. Невдоволено бурчав. То се, то те на заваді. Добре, що вже недалеко до місця.

Він посадив дівчинку перед себе, відштовхнувся, поплив