Читати книгу - "На уходах"

class="book">Тим часом надворі було дуже гамірно. Бранців християнських залишилося небагато, бо їх розібрали козаки по своїх хатах. Челядь стояла гуртками і розказувала усілякі пригоди нинішнього дня. Поміж ними вертілись Андрійко з Івасем, щоб розвідати про те, чого самі не могли бачити, їм жаль було, що пані сотничиха заборонила їм віддалятись від хати. А люди розказували, як Чабан Омелько, їдучи за кіньми, помітив в стену татарський табір, як він, не показуючи нічого по собі, полишив коні на Божу волю і завернув щосили в село, щоб звістити людей про небезпеку. Оповідали відтак, як справно Явтух їх підглядав, як повз гадюкою під сам табір, поки не розвідав усього, чого йому було треба. А вже найцікавіше було, як пан сотник зі своїми козаками вдарив з боку на втікаючий татарський табір, як вгнався в середину перший на своїм воронім коні, як рубав завзято. Хлопці, чуючи се, аж горіли з радощів та жалували, чому вони ще не козаки і не можуть ворога бити.

Від того часу плило життя на хуторі сотника Жмута так одноманітно, що й говорити нема про що. Останню пригоду стали люди забувати. Лише хлопці малі вигадували по селу ігрища в татар та козаків.

Настав відтак один тиждень сльоти. Дощ падав день у день. Тоді хлопцям страх навкучилось, а сотник звелів собі відчитувати Минсї, які дуже уважно слухав. У ті дні заходили до нього козаки, сусіди, приходив місцевий священик і вчитель. Сиділи у хаті, а Андрійко читав книжку про святців божих своїм дзвінким голосом. Інколи приводив учитель кращих хлопців із своєї школи, приходили два поповичі Танас і Пархомій, яких учив батько дома, і виручали Андрія, коли змучився. Сиділи бувало цілу ніч. Надворі хлюпав дощ. Небо зайшло хмарами, а вони усі сиділи в хаті. Наприкінці сотник частував гостей медом і тоді розходилися по домівках.

Сльота тривала цілий тиждень. По вулицях стояло болото, річка мала повні береги води. Сльота дуже людям надоїла, бо то вже і хліб з поля було час збирати. Люди споглядали на небо і всіляко ворожили.

Аж по тижні став подувати вітер. Хмари рідшали.

Місцями показувались смуги голубого неба, інколи блиснуло сонце ясним промінням. У вечір хмари понесло геть і на чистому небі показались ясні зорі. Таку новину приніс козак у хату сотника, де зібрались слухати Слова Божого.

Від того усі зраділи. Кожний міркував, до якої роботи взятись йому завтра. Робога в полі дуже припізнилась.

— Не знать, як людям догодити, — сказав священик. — Іноді така посуха, що годі діждатися водиці небесної, а іноді знову таке ллється, що на цілий рік би стало.

— Все те від Бога, — обізвався вчитель, — а чоловік, щоб який мудрий, того не переіначить.

— А воно є такі мудреці, що хмару стягне або відверне.

— Не говори так, Пархоме, — упоминав панотець, — нема таких мудреців, се одному Цареві небесному таке можна.

— Що не говоріть, панотче, а такі люди є. Мій покійний дід розказував, що такого знахаря знав і його чудеса на вічі бачив.

— То сей знахар напевно з чортом покумався, се чоловікові не під силу.

— Того я не знаю, — продовжив Пархом, — за се покійний дід нічого не говорив. А каже таке: було, як наближається чорна хмара, той чоловік вийде на поле без шапки, ходить границею наших піль і якісь молитви відмовляє, руками вимахує, та такий тоді, що не приступай та не чіпай. Він начеб нічого не бачив, не чув. Ходить так, аж цілком знеможеться і таки де-небудь на межі між ланами, мов неживий впаде. А хмари колотяться, мішаються, в них клекотить, начеб вода варилася, а відтак геть завернуть і підуть боками. То сей чоловік таку працю звичайно опісля відлежав, не міг ні рукою, ні ногою рушити. А се, що ви кажете, буцімто він з чортякою покумався, то неправда. То богомільний чоловік був, у церкву, як слід, ходив.

— Молитвою щирою та твердою вірою можна усього доконати, — говорив священик. — Ісус Христос, наш спаситель глаголе до апостолів своїх: коли б у вас на стільки віри у серцю, як гірчичне зернятко, ви б одним словом цілі гори з одного місця у друге переносили та переводили.

— Вже ви за чортяку, куме, і не говоріть, він на те й є, щоб людям пакостити, а не помагати.

— А часом то й чортяка людині віддячиться, — сказав козак Прокіп Задерний. — Мій покійний батько розказував, що у давнину, під Каневом у балці над Дніпром запорожець жив. Він з чортом не знався, але знав таке, що чортяку побачив. Бо то не кожному чоловікові се можна. То є таке сало, не знаю з чого воно береться.

Помажеш ним око, так зараз і бачиш усю чортову сім’ю.

Такого сала і той запорожець звідкілясь роздобув. Йде він раз над Дніпром на рибу. Аж глянь над болотом в очереті чортяка сидить. Старий чорт був, а такий обдряпаний, аж жаль було глянути. Сидить та й задумався.

Аж гульк із очерету вовк виходить. Помітив чортяку та й закрадається. А відомо усім, що вовк чорта так схрупає, начеб ягня. Так, так. Чорта або святий Юрій громівкою вб’є, або вовк з’їсть. Без того, то вони так би на світі намножились, що нашому братові не було б де жити. А святий Юрко, то так начеб осавул над вовками. Він ними керує, а вони слухають.

— Та ти, Прокопе, договори вже раз, що з тим чортом сталося?

— А нічого не сталося. Лише що вовк ладився до скоку, а запорожцеві жаль стало, та як не гукне: «Бережись, чорте!» А чорт іно оглянувся та й гульк у болото. Вовк завернув і пішов у ліс. Згодом якось, у ту сторону ляхи зайшли. Вони тоді розбили козаків і бралися геть винищити козацький рід. Розіслали по Вкраїні команди, що за козаками усюди нюшили. Дізнались ляхи і за того запорожця. Оточили балку довкруги і вже були б його