Читати книгу - "Медлевінґери"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Так! — розлючено сказала вона. — А тепер розкажи мені принаймні, що це все сьогодні на перерві мало означати! Трішечки магії, думаєш, я дурна? Що ти зробив із Кевіном та його друзяками, що вони тебе тепер панічно бояться?
І раптом Йоганнес відчув неймовірне полегшення. Найбільше в світі йому зараз хотілося її обійняти. Нарешті він може бути абсолютно впевнений, що вона — просто Ліна, а не донька злочинця. Навіть якщо вона й завзята пліткарка.
— Заходь, я тобі покажу! — Він запросив її до своєї кімнати. — Але присягнись, що нікому про це не розповіси!
Ліна покрутила пальцем біля скроні, але раптом стала як вкопана.
— Ой, мамо! — промурмотіла вона, міцно тримаючись за одвірок. — Йоганнесе, мені здається, я зараз зомлію!
Моа захотілась.
— Та ну! — весело крикнула вона, пурхаючи довкола Ліниної голови. — Ми цілком сумирні! Йоганнесе, хіба ми небезпечні?
Ліна заверещала й зблідла.
Йоганнес похитав головою.
— Спочатку я принесу коли, — сказав він.
Антак сидів трохи збоку від інших, коли Йоганнес розповідав Ліні про події минулого тижня.
— Ви ж не подумали, що це Томас! — обурилась Ліна. До гостей вона, очевидно, швидко звикла. — Ти ж знаєш його вже цілу вічність!
Йоганнес зніяковіло знизав плечима.
— У нього була фібула! — промурмотів він.
— Та дивна штука? — запитала Ліна, показуючи на ремінь Моа. — Та він знайшов її у вас на сходах! Не міг мене запитати?
— То Їделунґ її загубив! — здогадався Йоганнес. — Перед нашою квартирою! Зрозуміло, він теж був у нас того дня. Перед тим, як прийшов Томас. — Хлопець подивився на Ліну. — Отже, це він напав на Томаса у п’ятницю ввечері! Він хотів забрати фібулу!
Але Ліна не слухала.
— Як можна підозрювати людину, яку знаєш ціле життя! — не вгавала вона. — От як розкажу Томасові!
— Ну, перестань, Ліно, то все було таке божевілля! — сказав Йоганнес. — Ці троє тут, всі оті історії, які вони розповідали! Мені постійно здавалося, що я сплю! Якщо такі неймовірні речі ставалися, то могло відбутися все, що завгодно, розумієш? Тоді і Томас міг виявитися злочинцем!
— Тобі явно бракує клепки! — пирхнула Ліна. — Підійди до телефону! Ти що, не чуєш власного телефону?
— Та це, мабуть, Брітта! — сказав Йоганнес. А тоді подивився на Ліну. — Вона ж зараз із ним! — прошепотів він, зрозумівши раптом, що це ще далеко не кінець. — 3 Їделунґом! Він у неї закоханий!
Моа постукала себе по чолі.
— Ти такий самий легковірний, як і ці старі Дреґери! — сказала вона. — Він просто хотів мати доступ до подвір’я, тому й крутився постійно біля неї. Підійди до телефону!
Йоганнес підняв слухавку і ввімкнув динамік гучного зв’язку.
— Ну, Йоганнесе, мій маленький друже? — сказав Їделунґ. Голосно, на всю кімнату. Чому Йоганнес ніколи раніше не помічав, який підозрілий у нього голос? — Як у тебе справи?
Йоганнес зволікав. У нього Брітта, подумав він. Тому не можна показувати йому, що я все знаю.
— Дякую, добре! — відповів він. Раптом його голос захрип, і він прокашлявся. — Сподіваюся, у вас там гарна погода.
Їделунґ на другому кінці дроту розреготався.
— Слухай мене уважно, серденько, — сказав він. — Гарна погода закінчилася! Зараз для тебе почнеться гроза!
— Що? — прошепотів Йоганнес. Він почув, як завівся мотор. Очевидно, Їделунґ був за кермом.
— Що? — передражнив Їделунґ. Мотор заревів гучніше. — Маєш мене за йолопа, хлопче? Думаєш, я не знаю, кого ти в себе переховуєш? Думаєш, я не допетрав, чого це раптом так виріс бамбук? І хто налетів на бідного Покашиїнського? Думаєш, нащадок Каїна не здогадався би відразу, що поблизу його житла переховуються медлевінґери?
— Ви свиня! — прошепотів Йоганнес.
Їделунґ розреготався.
— Нащадок Каїна! — кричав він. — Я, я, нащадок Каїна! Єдиний, хто знає історію! Хто знає про золото! Але ви не здогадалися, що це я. Які ж ви всі дурні! Тільки я…
— Ви огидний стариган… — прошепотів Йоганнес.
Цього Їделунґ не стерпів.
— Візьми себе в руки! — буркнув він. — Думаєш, я дозволю себе ображати? Я вже цілу вічність намагаюся змусити тих двох смішних гномів, яких я впіймав, привести мені нарешті цього золотяра. Торіла! Сина Антака! — Він засміявся. — Його рідний син, син зрадника! Хіба це не смішно? — Він зробив паузу. — Чому ти не смієшся?
Йоганнес не відповідав. Він дивився на друзів, що сиділи на підлозі з широко розплющеними від жаху очима й уважно слухали; Антак трохи осторонь від решти. Навіть Моа перестала пурхати по кімнаті.
— У мене твоя матір, Йоганнесе, — різко сказав Їделунґ. — Але вона мені не потрібна, тому можеш отримати її назад, коли хочеш.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Медлевінґери», після закриття браузера.