Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

Його торгівля занепадала. Дружина мала борги в крамаря, фортепіано було виплачене тільки наполовину, не сплачені були місячні внески за енциклопедію, за твори Дарвіна, Геккеля й Шіллера. Агент приходив і погрожував, що опише майно. Але Ціппер сміявся: в нього описувати майно? Чи знайдеться в цілій окрузі хоч один збирач податків, що зважився б на таке?

Одного літнього вечора, о дев’ятій годині, зразу після вечері, саме в ту пору, коли всі навколишні жителі (жінки без капелюшків, з дітьми на руках, а чоловіки без жилетів) залишають свої помешкання і йдуть до найближчого парку або на набережну, старий Ціппер раптом сказав дружині:

— Я сьогодні взяв квартиранта в салон.

Того вечора Ціппери вже не пішли гуляти. Всі, хто був у кімнаті — серед них і я, бо саме зайшов до Арнольда, — подумали, що старий збожеволів. Пані Ціппер підвелася і стала за спинкою свого стільця, ніби за бруствером, щоб бути в безпеці. Побачивши, що чоловік сидить спокійно, вона також застигла на місці. Вона дивилася просто на нього і, мабуть, перша з нас зрозуміла, про що йшлося. Зненацька вона почала кивати головою, наче підтверджувала щось, тільки їй самій відоме, наче притакувала комусь невидимому на запитання, яке тільки вона вчула. «Так, так, так, — ненастанно казала її бідолашна голова, а тверді, кістляві руки нерухомо трималися за спинку стільця. — Так, так, так», — кивала її голова, і більше нічого не рухалося в кімнаті.

Арнольд сидів спокійно. Цезар уже давно зник, я принишк на ріжку канапи, на покутті за столом сидів старий Ціппер, а напроти нього стояла дружина й кивала головою.

— Чого ти киваєш? — запитав Ціппер.

Вона не відповіла, тобто не відповіли її уста, але бляклі очі озвалися — з них скотилася сльоза. Я пам’ятаю, як блищала та сльоза на жовтому обличчі.

— Мій приятель, секретар Вандль, — почав Ціппер, — розлучається з дружиною. Тобто тільки відмовляється від спільного столу й подружнього ліжка. Шукає житло. Куди йому йти? «Ідіть до мене, — пропоную я. — В мене є вільний салон. Ліжка я вам дати не можу, але, думаю, вам тепер довгенько не хотітиметься й дивитись на ліжко, правда ж?» Він, звичайно, засміявся на це. Ну, а щодо платні…

— Атож, скільки він платитиме? — перебила його пані Ціппер.

Я вперше почув, що пані Ціппер перебила чоловіка. Вона, бідолашна, згадала несплачені рахунки і вже знайшла розраду в нещасті, про яке їй сказав чоловік. Вона побачила зворотний бік того нещастя, і перед нею блиснула надія.

Проте Ціппер сказав:

— Про платню я, звичайно, з ним не говорив.

Того Ціпперового «звичайно» я тоді не зрозумів. Чому для нього було так звичайно не домовитись про ціну? Ох, який той старий Ціппер був гонористий!..

Тепер з очей пані Ціппер скотилася друга сльоза. Блиснувши, вона нечутно, повільно скотилась серед тиші й зникла на устах.

Далі вечір пішов своєю колією. Пані Ціппер подалась до кухні, ми з Арнольдом узялися розв’язувати задачі, пан Ціппер сів читати газету. Старий годинник, що висів у відданому на винайм салоні, вибивав години, вікно було відчинене, і знадвору долинав гомін: розмовляли люди, інколи гавкав собака, кричали діти, велика муха бриніла навколо лампи. Все було так, як могло бути кожного вечора. Але, крім цього всього, було ще щось, віддих чужої людини, помах крил невідомого лиха, нечутний сигнал неминучості. Ми всі були приголомшені, немов щойно довідались, що цієї ночі настане кінець світу. Чого мене так злякало те, що Ціппери беруть пожильця в салон? Може, тому, що я часто грався в тій холодній, затхлій кімнаті? Може, я полюбив її? Може, я втрачав у ній частку рідної домівки? Чи бачив, що згасає вузька смужка сонячного проміння, яка пролягала від вікна до столу? Чи мені шкода було письмового «набору» з синього скла?

У кімнаті панував такий настрій, ніби хтось помер. Старий Ціппер шелестів газетою, і щоразу, коли він перегортав аркуш, мене проймав незбагненний страх. Арнольд щось машинально креслив у зошиті. Він нічого не розумів. Нам було смішно, але ми не могли сміятися, тільки зненацька перезирались і знов опускали голови над зошитами. З кухні долинало схлипування. Мабуть, пані Ціппер плакала. Арнольд вийшов і через дві хвилини повернувся назад. Він нічого не сказав.

— Де ти був? — спитав старий Ціппер.

— Надворі, — відповів Арнольд.

Нарешті старий Ціппер підвівся, кілька разів пройшовся по кімнаті, заклавши руки за спину, знову сів, згорнув газету, пригладив її долонею, щоб вона рівно вляглася, глянув на свій хронометр і сказав:

— Одинадцята година сімнадцять хвилин.

Я пішов додому.

Секретар контори Вандль перебрався до салону. Там усе залишилось так, як було. Відімкнули тільки двері до передпокою, як відмикали їх на Великдень, коли приїздив з Бразилії Ціпперів брат. Фортепіано також залишилось там. Коли Вандля не було вдома, Арнольд міг грати на ньому. Вандль був добродушний чоловік і платив добрі гроші за кімнату, хоч ніхто цього від нього не вимагав. Пані Ціппер сплатила тримісячні внески за енциклопедію Дарвіна, Геккеля й Шіллера і розрахувалася з крамарем. На столі знов кожного вечора з’являлися ементальський сир, суха ковбаса й пиво. Знов, як багато років тому, старий Ціппер почав після обіду вчащати до кав’ярні.

То була галаслива кав’ярня, де гості здебільшого грали в карти. Над головами клубочився, стелився пасмами холодний, важкий, густий дим із сигар і сигарет. Чоловіки сиділи без піджаків, а кельнери стояли в них за спиною і дивились, як вони грають. Гравці тасували карти неймовірно швидко і кидали їх на стіл так, що вони ляскали, наче падали у воду. Гравці різко перемовлялися, немовби виголошували якісь загадкові чужинські закляття, а коли сміялись, то здавалося, ніби вони запекло сваряться. Крейда рипіла, бігаючи по сухих табличках. У мисочках лежали мокрі губки, немов якісь