Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

Розумів я, що план такий собі, але кращого не було. Готовий я був померти, лише б Поліну з дитям врятувати, але то дивом би було. Уже он почало вибухати скло у вікнах.

— За мною, Іване Карповичу! — смикнула мене Поліна і усміхнулася. Була вона шалена дівка і смерті не боялася, це я вже бачив. Але тепер уже що?

Повела мене до якогось закамарка, щось смикнула, і щілина у стіні несподівано з’явилася. Поліна сірники звідкілясь узяла і запалила лампу гасову, яка тут-таки висіла. Побачив я сходи під землю.

— Задушимося у підвалі! — засумнівався я, бо будинок із дубових колод складений, вони як згорять, то страшенний жар дадуть.

— Не підвал, хід це! — крикнула Поліна.

— Хід! Ох, добре як! — зрадів я. — Ідіть, постріляю трохи!

Побіг до парадних дверей. Відчинив їх, вистрелив кілька разів.

Наче град, застукали по дверях кулі, і знову крики ті дикі. Оточили будинок нападники і чекали нашої загибелі. Я закричав, наче поранений, ще раз вистрелив і побіг до сходів. Забіг, зачинив щілину, потім металеву ляду над сходами зачинив. Поліна внизу чекала, присвічувала лампою.

— Як ви? — спитав її перелякано.

— Та не виспалася трохи, — усміхнулася вона. — Ходімо.

Ми пройшли, я зачинив іще одні двері, а далі вузенький хід, тільки на одну людину, і пригинатися треба. Поліна ішла першою, я за нею.

— Що це за хід? — спитав я.

— А бозна, від старого полковника залишився. Для чогось йому потрібно було такий хід мати, щоб потайки з будинку виходити. Про цей хід навіть служниці не знали.

— А ви як знайшли?

— Ми коли оселилися, в мене багато вільного часу було. Щоб не занудьгувати, почала будинок вивчати. Випадково цей хід і знайшла.

— Куди він веде?

— До альтанки в саду. Це метрів сто від будинку.

— Те, що треба! — зрадів я.

Ми дійшли до кінця ходу, далі були двері, зачинені.

— Давайте виб’ю, — запропонував я.

— Ні, не треба, ключ є.

Поліна взяла ключ, відчинила. Почулися голоси. Я дмухнув на лампу, загасив.

— А що то у підпіллі? — почув я чоловічий голос. Здається, був це управитель економії Савелій Крупницький.

— Зараз подивлюся, — сказав хтось, здається, становий пристав, який до нас приїздив.

Він, мабуть, зазирнув у підпілля альтанки, посвітив. Я побачив світло крізь щілини ляди, яка прикривала двері до підземного ходу.

— Та нічого немає, може, миші, — доповів пристав.

— Щось не виходять, негідники, — хвилювався Крупницький.

— Того гирода підстрелили ми, мабуть, конає у вогні, — доповів хтось, із голосу схожий на агронома Нікіфорова.

— А дівка, дружина Литвинова? — сумнівався Крупницький.

— Теж. Не хвилюйтеся, мертві вони. Ми ж увесь будинок оточили. Як не вилізли досі, то вже горять, — запевнив пристав.

— Хитрі вони. І прикажчик той фальшивий, і баба та, — зітхнув Крупницький.

— Хитрі, — кивнув пристав. — Мене он напоїли як.

— Ти, собако такий, сам напитися радий! — гримнув управитель.

— Та ні, то вони мене навмисне напоїли! — поскаржився пристав.

— Що там у селі? — змінив тему управитель.

— Сидять усі по хатах і визирнути бояться, — доповів пристав. — Почули «лісних», тепер до світанку не вийдуть. — Ох же як палає добре!

— Ну, наче весь вогнем узявся. Мертві вони, — сказав Крупницький. — Відправте голуба Великому Ліснику.

Вони пішли. Ми стояли й чекали. Я хвилювався за Поліну, але вона виглядала спокійною.

— Стояти важко. — поскаржилася.

Я зняв свій піджак, постелив на землю, показав, щоб Поліна стала на коліна, а потім присіла. Сам же почав потроху длубати ляду. Відчинив її, заліз у підпілля альтанки. Знайшов там чурбак, перекотив його до входу, щоб князівна могла сісти зручніше. Потім визирнув на вулицю з-під альтанки. Будинок Поліни палав, як свічка. Навколо нього бігали люди зі зброєю.

— Ви вже вибачте, без будинку залишилися, — зітхнув я.

— Та живі, і то добре, — усміхнулася Поліна.

— Так, треба за упокій душі полковника свічку поставити, бо врятував своїм ходом.

Почувся гуркіт. То почали обвалюватися стіни будинку. Я знову визирнув. Почув форкання. Ага, он коні прив’язані.

— Треба йти, — шепнув Поліні. Вона кивнула. Ми вилізли з-під альтанки, пішли до коней. Я взяв одного, старенького та сумирного. Допоміг Поліні всістися на нього, по-жіночому, щоб ноги на один бік, і повів за вуздечку. Пройшли лісом, вийшли до пристані. Там я допоміг Поліні злізти, сісти у човен. Коня відпустив, і той побрів назад. Може, подумають нападники, що просто відв’язався.