Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

на користь поміщиків і окупантів, а непокірних шмагали різками, масово вішали і розстрілювали. Тому то з самого початку антигетьманський виступ отримав цілком окреслене соціальне спрямування. Навіть перша відозва Директорії закликала повалити владу П.Скоропадського як "поміщика, генерала, ворога трудового народу"[957]. В умовах низької політичної свідомості українських трудящих мас національна ідея швидко втрачала свою абстрактну привабливість. На відміну від діючої влади, більшовики та їх союзники і далі висували радикальні гасла на користь трудящих та обіцяли реалізувати їх, прийшовши до влади. Це забезпечувало їм постійне зростання прихильників, в тому числі і в армійському середовищі.

З безхитрісною прямолінійністю військових штабні функціонери в аналізованому документі застерігали від катастрофи, що невідворотно насувалася. Вони реалістично оцінювали причину, через яку селянство піднялося проти Гетьмана — жага землі; давали чесну негативну відповідь на питання: чи бажала робітнича і селянська маса національно-державної самостійності, констатували, що переважаюча більшість населення була за замирення і співробітництво з червоною Москвою. Причому, останнє мислилося "безумовно на умовах не підлеглості, а конфедерації з нею (Москвою — В.С.)" Начебто розуміючи, що в цьому випадку чесні визнання рівнозначні політичній крамолі, офіцери-оперативники наголошували: "Це найголовніша думка селянства і робітництва і з цим необхідно рахуватись, як би не було боляче це для ідейних керівників національного відродження". І на довершення — безапеляційний, з натиском висновок: "Частина селянства і робітників почуває симпатію до більшовиків, визнаючи їх найбільш яскравими виразниками народних бажань. От через що важко примусити наші мобілізовані війська енергійно боротися з більшовиками".

Гадається, термін "примусити" вжито також не випадково. Це один з адекватних оціночних елементів тогочасної ситуації. Отже, сила й водночас небезпека більшовиків полягала не стільки у їх суто військовому потенціалі, скільки в ідейно-політичному впливові, що дедалі наростав, у дієвості їх соціальної політики. Не меншу роль мала й слабкість позицій проводу УНР, які мали виразну тенденцію до ще більшого послаблення. Тому, усвідомлюючи фатальну неминучість загибелі української державності в разі перемоги більшовиків, штаб Дієвої армії вважав, що протидіяти їм слід "негайно, оскільки через кілька днів зробити це буде вже запізно."

Віднісши спочатку інтервентів Антанти до ворогів, у третьому розділі документа їх уже кваліфікують як "союзників". Щоправда — не беззастережно. Зокрема, було досить чітке усвідомлення, що опанування України Антантою могло перешкодити планам Директорії провести демократичний закон про землю. В його основі лежала ідея соціалізації, ліквідації поміщицької власності на землю, відновленої, як відомо, П.Скоропадським після розгону Центральної Ради. Водночас, простих запевнень з боку Антанти у тому, що її військовий контингент не втручатиметься у внутрішні справи України, офіцерам Штабу Дієвої Армії уявлялось цілком достатньо, щоб населення і військо зустріли "союзників приязно". Важко кваліфікувати подібний підхід інакше, ніж вкрай ілюзорний, утопічний.

Не можна зрозуміти, чому до розряду "союзників" були віднесені польські агресори і великодержавники — білогвардійці. Посилання на те, що широкого розуміння та й бажання воювати з поляками "за рідну нам Східну Галичину в масах немає" мало що проясняє. Адже в першому випадку все одно залишалась "традиційна ворожість" проти поляків, а в другому — просто "ворожість" проти білогвардійців, і немає жодних реальних підстав, щоб сподіватись на докорінний поворот у стосунках з сусідами, навіть, з українського боку. Мови вже немає про протилежну сторону (сторони), для зміни позицій яких не з'являлося хоч скільки-небудь вагомих резонів. Очевидно, що й у цьому разі автори документа прагнули видати бажане за дійсне. Звісно, бажаним було розірвати кільце фронтів і за будь-яку ціну завоювати союзників, посилити українські позиції, однак цього треба було ще досягти (якщо взагалі такий результат можна було вважати реальною перспективою). І на очах відбувається абсолютно очевидна і такою ж мірою невмотивована метаморфоза, виходячи з того, що здолати всіх ворогів не під силу ("це жити мріями, а не дійсністю", поводитися "нерозумно"), розрахунок все ж базувався на тому, що крім більшовиків, всі інші якщо й не союзники, то такі "вороги", з якими можна знайти спільну мову. Більше того — це була, так би мовити, апріорно висхідна позиція. Чи варто доводити, що викривлена, штучна система координат, де проблематичний результат слугує за точку відліку — це ймовірний шлях до помилкових рішень?

Щоправда, окреслена позиція виглядала, очевидно, небездоганною і навіть недостатньо переконливою для самих авторів доповіді. Однак бажаність будь-що заручитися союзницькою підтримкою обґрунтовувалася не реально діючими чинниками (скажімо, потенціями УНР, передусім її військових сил, що відігравали хоча б стримуючу роль), а практично повною неможливістю протидіяти не ймовірним недругам, а саме тим, що ніяк інакше як вороги себе до того не заявляли.

Твереза ж оцінка стану військових сил УНР здатна була породити лише крайній песимізм щодо недалекого майбутнього національної державності.

З двох "нерівноцінних елементів", з яких складались збройні сили Української Народної Республіки, ШДА виокремлює галичан ("непохитні галицькі частини"), хоч і дає собі звіт у тому, що застосовувати їх у Наддніпрянській Україні "негайно" неможливо. Українська Галицька Армія (УГА) ні формально, ні по суті не підлягала керівництву УНР і в цей час сама проводила важкі бої з поляками в західному регіоні. Уряд Західно-Української Народної Республіки, починаючи з листопада, час від часу сам звертався по допомогу до Києва з пропозиціями відправки на Галицький фронт частин Січових стрільців (СС) полковника Є.Коновальця[958]. Ще в період боїв за Київ виникла ідея обміну військовими частинами обох армій. Через низьку боєздатність і дисципліну військ Директорії серед вищого командування зародилася думка, що поява на фронті під Києвом організованих галицьких частин відіграє роль стабілізуючого чинника.

Разом з тим вважалося, що малоспроможні наддніпрянські підрозділи, відправлені в Галичину, в середовищі УГА досить швидко наберуть потрібних якостей. Проте вже перший експеримент виявився невдалим. Козятинська піша бригада, яка в листопаді була перекинута на Галицький фронт, розбіглася в ході першого бою з польськими військами[959]. Про Галичину знову згадали у другій половині грудня 1918р., коли з-під контролю почали виходити дивізії Осадного корпусу, які розташовувалися у передмісті Києва. Народилася своєрідна традиція — частини, що починали викликати сумніви, невпевненість, отримували накази вирушати на Галицький фронт. Тричі такий наказ віддавався обом Дніпровським дивізіям, а в подальшому — Корсунській бригаді[960].

Загальний ефект виявився зовсім невтішним — вирушивши на захід, 2-а Дніпровська дивізія розбіглася по дорозі. її залишки згуртувалися у пересічний партизанський загін отамана Данченка, який заявив про перехід на бік радянської влади.

У відповідь на розпорядження ШДА про роззброєння 1-ї Дніпровської дивізії її командир отаман Зелений самочинно вирушив до Трипілля, де оголосив війну Директорії; згодом спалахнуло повстання Корсунської