read-books.club » Сучасна проза » У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону 📚 - Українською

Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону"

129
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону" автора Марсель Пруст. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 120 121 122 ... 142
Перейти на сторінку:
подібного з жодною жінкою.

— Чи можеш ти заприсягтися мені на твоєму образку Леґетської Богоматері?

Сванн знав, що Одетта криво не присягне на цьому образкові.

— Ні, це просто Божий напуст! — скрикнула, скинувшись усім тілом, Одетта, вона ніби поривалася вирватися з тісної діри запитання. — Ти даси мені врешті спокій? Що з тобою сьогодні? Ти що, хочеш, щоб я тебе зненавиділа, щоб я тебе прокляла? А я домагалася, щоб у нас усе було як колись, як у наші добрі часи, і ось твоя подяка!

Одначе він, не випускаючи її, як хірург, який очікує, коли минуться спазми, що змушують його не зректися втручання, а лише урвати, озвався до неї, угрущаючи її й уласкавлюючи:

— Ти глибоко, Одетто, помиляєшся, якщо гадаєш, ніби я бодай крапелину на тебе серджуся. Я говорю з тобою лише про те, що знаю, а знаю я куди більше, ніж ти гадаєш. Але ти одна можеш своїм визнанням утишити те, що живить у мене злість до тебе, живить лише тому, що мені це вносять у вуха інші. Я прощаю тобі все, бо кохаю тебе, та мене хапає за серце не твоя поведінка, а твоя брехливість, твоя безглузда брехливість, що змушує тебе уперто відкидати все, що мені відомо. Як же я можу кохати тебе, коли ти твердиш мені в живі очі, коли ти заприсягаєшся, хоча я достеменно знаю, що все це справжнісінька брехня? Не тягни, Одетто, це тортури для нас обох. Варто тобі лише захотіти — і за мить буде вже по всьому, ти будеш вільна від цього раз і назавше. Поклянись мені на твоєму образкові, скажи так чи ні, чи було це в тебе коли-небудь.

— Але ж звідки я знаю! — люто гукнула Одетта. — Може, давно, дуже давно… до того ж я сама гаразд цього не тямила… десь двічі, тричі.

Сванн узяв у рахубу всі версії відповіді. Насправді було, отже, щось, що не мало жодного зв'язку з тим, що він пробував урахувати, так само не має ніякого зв'язку між ударом ножакою і хмарами, які ліниво збираються над нашою головою, ці її слова «двічі» або «тричі» вразили його в саме серце, ці слова, «двічі» чи «тричі» всього лишень слова, слова, кинуті в повітря на деякій відстані від Сванна, сливе фізично порвали його серце, затруїли його, як затруює трутизна. Мимоволі згадалися Сваннові слова, почуті в маркізи де Сент-Еверт: «Ніщо мене так не вразило… З часів обертових столиків». Сванн не уявляв, що йому так болітиме. Боліло не лише через те, що він здогадувався про таку міру зіпсутости, навіть коли втрачав усяку довіру до Одетти, а ще й через те, що навіть коли ця її зіпсутість малювалася в його голові, вона мріла йому якась розпливчаста, непевна, зовсім позбавлена того жахіття, яким війнуло од слів «двічі або тричі»; вона не мала в собі тієї надмірної жорстокости, яка була така одмінна від усього, чого він зазнав досі, як одмінна від інших хвороб та, яка вражає нас уперше. І все ж, хоча Одетта була осереддям цього зла, вона була дорога Сваннові, як і колись, ба навіть тепер ще дорожча: що дужче він мучився, то більше ніби зростала і сила заспокійливого, сила протиотрути, яку мала лише ця жінка. Йому хотілося доглядати за нею, як за важкохворого. Йому хотілося, щоб те жахливе, з чим вона йому призналася і що було у неї двічі чи тричі, більше не повторювалося. Для цього треба було стежити за Одеттою. Ми часто чуємо, що коли хтось витикає своєму приятелеві вади його коханки, то це тільки ще тісніше прихиляє його до неї, бо приятель цьому не вірить, а якби навіть і повірив, то прихилився б ще дужче! Але Сванн питав себе: як же її уберегти? Він ще міг би, мабуть, убезпечити її від якоїсь жінки, але ж вирискаються інші жінки, і тут до Сванна дійшло, яке це було шаленство, коли він, не заставши Одетти пам'ятного вечора у Вердюренів, забаг мати — забаганка явно нездійсненна — іншу істоту. На щастя для Сванна, підложжя його душі, потоптаної, як кінними ординцями, новими стражданнями, підложжя первісне, м'яке, нечутно робило свою справу, — так клітини пораненого органа негайно беруться відновлювати ушкоджені тканини, так м'язи спаралізованої руки чи ноги намагаються все ще рухатися. Ці давніші, корінні мешканці його душі на мить поглинули всі Сваннові сили на невидиму відбудову, яка створює для того, хто одужує чи кого прооперовано, оману супокою. Цього разу проте перенапруження відбилося не так на Сванновому мозкові, як на серці. Але все, що ми пережили в своєму житті, прагне повторитися. Подібно до конаючої звірючки, яка тіпається в нових конвульсіях нібито вже по агонії, Сваннове серце, перепочиле від болю, болісно стенулося знову. Йому згадалися місячні вечори, коли, розсівшись у вікторії, яка везла його на вулицю Лаперуза, він любосно розпалював у собі емоції закоханого, не маючи й гадки, який отруєний плід вони неминуче принесуть. Але всі ці думки майнули йому в одну мить, поки він схопився за серце, звів подих і витиснув на своєму обличчі усмішку, намагаючись приховати свою муку. Він знову почав ставити собі запитання. Бо його ревнощі, які взяли собі за обов'язок, за який не взявся б і найлютіший його ворог, — вразити його нищівним ударом, завдати йому такого страшного болю, якого він ще ні разу не зазнавав, — його ревнощі, вважаючи, що він ще не випив добру повню, намагалися завдати йому ще глибшої рани. Ніби зле божество, ревнощі надихали Сванна і поривали його до загибелі. Якщо ці тортури не зразу ж стали нестерпними, то це була заслуга не його, а Одеттина.

— Дорогенька, — звернувся він до неї, — вже по всьому. Скажи тільки, чи я знаю цю жінку?

— Та ні, присягаюся тобі! А потім я, мабуть, себе обмовила — так далеко це у мене ніколи не заходило.

Він посміхнувся і вів далі:

— Менше з тим, це пусте, шкода лише, що ти не хочеш сказати — з ким. Якби я ясно її собі уявив, я й думати б про неї забув. Кажу це в твоїх інтересах, щоб більше не в'язнути до тебе з розпитами. Коли щось собі уявиш, то це так заспокоює! Найстрашніше, коли не можеш уявити. Але ти й так зі мною пощирувала, я більше тобі не докучатиму. Дякую тобі від усього серця — ти стільки для мене зробила. Уже по всьому. Тільки одне запитання: давно

1 ... 120 121 122 ... 142
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону"