Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

– Тату? – тихо промовляє Альба.

Генрі не відповідає. Вона звертається до нього знову, голосніше. Генрі повертається до неї, перевертається на інший бік. Альба сідає на ліжко. Генрі заплющує очі.

– Тату?

– Га?

– Ти помираєш?

Генрі розплющує очі й зосереджується на Альбі.

– Ні.

– Альба сказала, що ти помер.

– Це в майбутньому, Альбо. Поки що ні. Скажи Альбі, що вона не повинна говорити тобі таких речей.

Генрі пробігає рукою по бороді, що відросла відтоді, як ми вийшли з лікарні.

Альба сидить, склавши на колінах руки.

– Тепер ти весь час будеш у ліжку?

Генрі підтягується вгору, і притуляється до узголів’я.

– Можливо. – Він копирсається в шухляді тумбочки, але знеболювальні ліки у ванній.

– Чому?

– Тому що я препаскудно почуваюся, зрозуміло?

Альба відсахується від Генрі, встає з ліжка.

– Гаразд! – промовляє вона, відчиняє двері і майже зіштовхується зі мною; здригається, відтак мовчки обіймає мене за талію. Беру її, таку важку, на руки. Несу в її кімнату й ми сидимо у гойдалці, погойдуючись разом, Альба притискається розпашілим лицем мені до шиї. Що я можу сказати тобі, Альбо? Що я можу сказати?

Середа і четвер, 18 і 19 жовтня, четвер, 26 жовтня 2006 року (Клер тридцять п’ять, Генрі сорок три)

Клер: Стою у своїй студії зі шматком арматурного дроту та пачкою малюнків. Звільнила великий робочий стіл й обережно закріпила малюнки на стіну. Тепер стою і намагаюсь поєднати все це у своїй уяві. Намагаюсь уявити 3D модель у реальному розмірі. Відрізаю шматок дроту від величезного рулону, починаю формувати тіло. Скручую дріт, утворюючи плечі, грудну клітку, таз. Зупиняюся. Може, зробити ще руки та ноги? А ступні робити? Починаю формувати голову, відтак розумію, що я нічого не хочу. Штовхаю модель під стіл і починаю знову, з іншого мотка дроту.

Як ангел. «Кожен ангел жахливий. Але я – о горе! – про вас, птиці душі часто вже смертоності співаю»[60]. Хочу дати йому лише крила. Малюю в повітрі тонким металом, закручую і завиваю, виміряю рукою, щоби зобразити розмах крила, дзеркально-протилежно повторюю процес для другого крила, порівнюю симетрію, наче підстригаю Альбу, вимірюючи на око, відчуваю вагу, форму. З’єдную крила докупи, тоді стаю на драбинку і підвішую їх до стелі. Охоплені повітрям, вони плавають на рівні моїх грудей – вісім футів у діаметрі, витончені, прикрашені, непотрібні.

Спершу уявляла їх собі білими, проте зараз розумію, що вони інші. Відкриваю ящик з пігментами і барвниками. Ультрамарин, жовта охра, світло-коричневий, морська хвиля, алізарин. Ні. Ось він: червоний оксид заліза. Колір запеченої крові. Жахливий ангел не буде білим, або ж буде білішим білого. Ставлю банку на стійку поряд з кістяною чорною. Йду до запашних волокон, що стоять десь у кутку майстерні. Козо і полотно, прозорість і гнучкість, волокно, що тріщить, наче цокотять зуби, у поєднанні з м’яким, як губи. Зважую два фунти козо, жорсткої і пружної кори, яку треба вибити, приготувати і побити, поламати і стукати нею. Грію воду у великому чані, що займає дві конфорки на плиті. Коли вода закипає, опускаю туди козо, спостерігаючи, як воно темніє і повільно занурюється у воду. Беру кальциновану соду, накриваю каструлю кришкою, вмикаю витяжку. Розриваю фунт білого полотна на дрібні шматочки, заповнюю мішалку водою й опускаю полотно, шматуючи і розриваючи білизну на дрібну білу м’якоть. Відтак готую собі каву й сиджу, спрямувавши погляд крізь вікно у двір, на будинок.

У той час

Генрі: Мама сидить біля мого ліжка. Не хочу, щоб вона знала про мої ноги.

Заплющую очі й прикидаюся, що сплю.

– Генрі? – каже вона. – Я знаю, ти не спиш. Давай, друже, прокинься і співай.

Розплющую очі. Це Кімі.

– М-м-м. Доброго ранку.

– Вже 14:30. Треба встати з ліжка.

– Я не можу встати з ліжка, Кімі. У мене немає ніг.

– У тебе є інвалідний візок, – зауважує вона. – Давай, тобі треба у ванну, тобі треба поголитися, відлити; від тебе тхне, як від старого дідугана.

Кімі встає і дуже похмуро дивиться. Вона стягує з мене ковдру – лежу, як креветка без панцира, холодний і млявий у післяобідньому світлі. Кімі впихає мене в інвалідний візок і котить до дверей ванної кімнати, які надто вузькі, щоби туди заїхати.

– Добре, – каже Кімі і стає переді мною, заклавши руки попід боки. – То як ми це зробимо? Га?

– Я не знаю, Кімі. Я всього лише каліка, я не працюю тут.

– Що за слово таке: каліка?

– Це дуже зневажливе сленгове слово, яке використовується для опису скаліченої людини.

Кімі дивиться на мене, ніби мені знову вісім і я сказав слово «член» у її присутності (я ще не розумів тоді значення цього слова, знав лише, що його заборонено промовляти вслух).

– Я думаю, це означає «інвалід». – Вона нахиляється і розстібає мій верх від піжами.

– У мене ще є руки, – кажу й закінчую розстібати сам. Кімі різко і сердито обертається й відкручує кран, регулює температуру води, затуляє стічний отвір. Вона копирсається в аптечці, приносить мою бритву, мило для гоління, помазок для гоління з шерсті бобра. Не можу зрозуміти, як вибратися з інвалідного візка. Вирішую спробувати сповзти із сидіння; лізу задом уперед, вигинаю спину і зісковзую на підлогу. Ліве плече сіпається і я падаю задом на долівку, однак усе не так уже й погано. В лікарні фізіотерапевт – підбадьорлива молода особа на ім’я Пенні Фезервайт – показала мені кілька методів, як забиратись і вибиратися з візка; всі вони підходили для ситуації візок/ліжко та візок/крісло. Зараз сиджу на підлозі у ванній кімнаті, і ванна маячить тут, як білі скелі Дувра. Дивлюсь на восьмидесятидворічну Кімі і розумію, що я тут сам-один. Вона дивиться на мене, і в її очах бачу лише жалість до себе. Думаю: фіг з ним, я повинен якось це зробити, не можу дозволити Кімі так на мене дивитись. Скидаю піжамні штани й починаю розмотувати бинти з пов’язок на ногах. Кімі розглядає в дзеркалі свої зуби. Занурюю руку в ванну і пробую воду.

– Якщо кинеш сюди трохи трав, то на вечерю матимете тушкованого каліку.

– Занадто гаряча? – питає Кімі.

– Так.

Кімі регулює крани та йде з ванної, виштовхуючи візок крізь дверний отвір. Обережно знімаю пов’язку з правої ноги. Шкіра під нею бліда і холодна. Кладу