Читати книгу - "Діти Дюни"

— О Боже, тужить тіло моє за Тобою в країні пустельній і вимученій без води!

Стара жінка, що стояла перед Проповідником, — судячи з полатаного й поношеного одягу, безсумнівна біженка, — простягла до нього руки й заблагала:

— Поможи нам, Муад’Дібе! Поможи нам!

Змагаючись із раптовою судомою, що стисла її груди, Алія спитала себе, чи ця стара жінка дійсно знає правду. Алія глянула на матір, та Джессіка не ворухнулася, уважно пильнуючи за вартовими Алії, Фарад’ном і видовищем під вікном. Зачарований, Фарад’н стояв непорушно.

Алія виглянула з вікна, намагаючись розгледіти своїх Храмових Священників. Їх не було видно, і вона припустила, що вони торували собі шлях до дверей Храму, щоб потім прямо спуститися зі сходів.

Проповідник вказав правицею над головою старої жінки й гукнув:

— Ви самі — єдина ваша поміч! Ви збунтувалися. Ви принесли сухий вітер, що не очищує і не холодить. Несете тягар нашої пустелі, а смерч гряде з того місця, з тієї страшної землі. Я був у тій дичавині. Вода спливає у пісок із розтрощених канатів. Струмки перетинають землю. Вода спадає із небес у Поясі Дюни! О, мої друзі, Бог повелів мені! На пустині вготуйте дорогу Господню, в степу вирівняйте битий шлях Богу нашому, бо я голос того, що кличе до вас із цієї дичавини.

Тремтячим і неслухняним пальцем він вказав на сходинки в себе під ногами.

— Це не загублена джедіда, яку вже ніколи не буде заселено! Тут їли ми хліб, що з неба зійшов. І тут галас чужинців вивів нас із наших домів! Вони наготували нам спустошену землю, де жодна людина не живе й жодна людина по ній не проходить.

Натовп неспокійно заворушився, біженці й міські фримени озиралися довкола себе, поглядаючи на прочан із хаджу, що стояли між ними.

«Він може розпочати криваві заворушення! — подумала Алія. — Що ж, дозвольмо йому це. Мої Священники можуть піймати його у замішанні».

Вона побачила п’ятьох Священників, тугий вузол жовтих шат, що спускався сходами позаду Проповідника.

— Води, пролиті нами в пустелі, стали кров’ю, — мовив Проповідник, широко змахнувши руками. — Кров на нашій землі! Ось наша пустеля, що могла втішатися і цвісти, привабила чужинців і спокусила їх поселитися між нами. Вони приходять до нас із насиллям! Їхні обличчя закриті, наче від останнього вітру Кралізеку! Вони збирають рабську данину з піску. Висисають щедроту піску, скарб, захований у глибинах. Ось вони, коли йдуть на своє лиходійство. Написано: «І я став на піску. І я бачив звірину, що виходила з піску, а на її голові ім’я Господнє!»[37]

У натовпі наростав гнівний гомін. Люди здіймали кулаки, потрясали ними.

— Що він робить? — прошепотів Фарад’н.

— Хотіла б я знати, — сказала Алія. Притисла долоні до грудей, відчуваючи страшне піднесення цієї миті. Натовп обернеться проти прочан, якщо він продовжуватиме далі.

Але Проповідник напівобернувся, націлив свої порожні очниці в бік Храму і здійняв руку, вказуючи на високі вікна вежі Алії.

— Зосталося одне блюзнірство! — скрикнув він. — Блюзнірство! А ім’я цьому блюзнірству — Алія!

Вражена тиша охопила площу.

Алія стояла, завмерши від жаху. Знала, що натовп її не бачить, але відчула, як її охоплює почуття безпорадності. Відлуння заспокійливих слів усередині черепа змагалося з калатанням її серця. Могла лише вдивлятися в цю несамовиту картину. Проповідник далі вказував рукою на її вікна.

Однак його слів було вже забагато для Священників. Вони гнівними вигуками сколихнули тишу, збігли по сходах, розштовхуючи людей. Юрба відреагувала на цей рух, хвилями проламуючись униз сходів, пробираючись крізь перші ряди глядачів, несучи попереду Проповідника. Він сліпо спотикнувся, натовп розділив його з молодим поводирем. Тоді з людського натиску вирвалася жовтовбрана рука, змахнувши крис-ножем. Алія побачила, як ніж опускається вниз і вбивається у груди Проповідника.

Гуркіт, з яким закривалися гігантські двері Храму, вирвав Алію з шоку. Охоронці, вочевидь, зачинили двері перед натовпом. Але люди вже відступали, залишаючи відкритий простір довкола зім’ятої постаті на сходах. На площі запанувала моторошна тиша.

Тоді з натовпу вирвався пронизливий крик:

— Муад’Діб! Вони вбили Муад’Діба!

— Підземні боги, — затремтіла Алія. — Підземні боги!

— Трохи запізно для цього, не вважаєш? — спитала Джессіка.

Алія різко обернулася, помітивши раптову вражену реакцію Фарад’на, коли він побачив лють на її обличчі.

— Той убитий був Полом, — заверещала Алія. — Це твій син! Знаєш, що станеться, коли вони впевняться в цьому?

Джессіка довгий час стояла, наче остовпівши, і міркувала: їй сповістили те, що вона й так знала. Фарад’н поклав їй на плече руку, і це зламало заціпеніння.

— Міледі, — сказав він, і в його голосі було стільки милосердя, аж Джессіка подумала, що може померти через це. Перевела погляд з холодного гнівного обличчя Алії на співчутливу жалість Фарад’на й раптом подумала: «Можливо, я надто добре виконала свою роботу».

Годі було засумніватися в словах Алії. Джессіка вловлювала кожну інтонацію голосу Проповідника, розпізнаючи в ньому власні прийоми, згадуючи довгі літа науки, які вона провела з юнаком, що мав стати Імператором, а зараз розбитою грудою кривавого шмаття лежав на сходах Храму.

«Гафля засліпила мене», — подумала Джессіка.

Алія жестом підкликала помічницю і сказала їй:

— А зараз приведи Ганіму.

Джессіка насилу зрозуміла ці слова. «Ганіма? Навіщо зараз Ганіма?»

Помічниця рушила до вхідних дверей, збираючись розчинити їх, але не встигла ще й слова сказати, як двері вип’ялися, зірвалися із завіс. Стрижень засува зламався, а двері — товста пласталева конструкція, що могла витримати страхітливий натиск, — влетіли до кімнати. Стражники відскочили, ухиляючись від них, витягли зброю.

Джессіка й Фарад’нові охоронці зімкнули кільце довкола принца Корріно.

Але в проймі дверей з’явилося лише двійко дітей: ліворуч Ганіма в чорній сукні для заручин, праворуч Лето в сірому шовковистому дистикості під поплямленим білим одягом пустелі.

Алія глянула на висаджені двері, перевела погляд на дітей і помітила, що тремтить у неконтрольованій тіпавиці.

— От і сім’я вітає нас, — промовив Лето. — Бабусю. — Він кивнув Джессіці й перевів увагу на принца Корріно. — А це, без сумніву, принц Фарад’н. Вітаємо вас на Арракісі, принце.

Очі Ганіми здавалися порожніми. Вона тримала праву руку на крис-ножі при поясі і, здавалося, намагалася визволитися із затиску, яким Лето тримав її за передпліччя. Лето труснув рукою Ганіми, і вона здригнулася всім тілом.

— Осе я, родичі, — сказав Лето. — Я Арі, Лев Атрідів. А це, — він знову труснув руку Ганіми з могутньою легкістю, яка