read-books.club » Бойовики » Інститут 📚 - Українською

Читати книгу - "Інститут"

192
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Інститут" автора Стівен Кінг. Жанр книги: Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 120 121 122 ... 141
Перейти на сторінку:
чи просто отримує, підсилює й передає далі. Та це, мабуть, і неважливо. — Нік роздивився повідомлення на стіні, тоді роззирнувся: — Овочі ніяк не вгамуються.

Каліша спохмурніла.

— Не називай їх так. Це рабське слово. Це як називати мене негритоскою.

— Окей, — сказав Нік, — розумово виснажені ніяк не вгамуються. Так краще?

— Так. — Вона дозволила собі всміхнутися йому.

— Як голова, Ша?

— Краще. Насправді добре. А в тебе?

— Те саме.

— І в мене теж, — озвався Джордж, приєднуючись до них. — Дякую, що спитали. Слухайте, вам снився той сон? Великі телефони і «Привіт, мене чути?»

— Ага, — підтвердив Нік.

— Той останній телефон, одразу перед тим як я прокинувся, був більшим за мене. І гудіння сильнішим стало. — Тоді, тим же буденним тоном: — Як думаєте, скільки ще ми тут будемо, доки вони не вирішать пустити газ? Мені дивно, що вони досі цього не зробили.

6

Дев’ята сорок п’ять, паркінг біля «Еконо-Лоджу» в Бофорті, Південна Кароліна.

— Слухаю, — мовив Стекгаус. — Якщо дозволиш допомогти тобі, можливо, ми це якось разом владнаємо. Давай обговоримо це.

— Давайте ні, — відрізав Люк. — Вам треба лише слухати. І записувати, бо повторювати я не люблю.

— Твій друг Тім ще з…

— Вам потрібна флешка чи як? Якщо ні, продовжуйте говорити. Якщо так, то заваліть їбальник.

Тім поклав Люкові руку на плече. На передньому сидінні фургона місіс Сіґсбі сумно хитала головою. Люкові не потрібно було читати її думки, щоб знати, про що вона думає: хлопчик намагається робити чоловічу роботу.

Стекгаус зітхнув.

— Кажи. Ручка і папір готові.

— Перше. Поліцейська Венді не має при собі флешки, яка буде в нас, але вона знає імена моїх друзів — Каліші, Ейвері, Нікі, Гелен, ще кількох — і звідки вони. Якщо їхні батьки мертві, як і мої, цього буде достатньо, щоб почати розслідування, навіть без флешки. Їй не доведеться казати про якісь надприродні здібності в дітей чи подібну вбивчу фігню. Вони знайдуть Інститут. І навіть якщо ви втечете, Стекгаусе, ваші боси спіймають вас. Ми — ваш найкращий шанс це пережити. Ясно?

— Обійдуся якось без твоїх послуг. Як прізвище поліцейської Венді?

Тім, який нахилився, щоб чути обидві сторони розмови, похитав головою. Ця порада була для Люка зайвою.

— Вас це не стосується. Друге. Зателефонуйте на літак, яким прилетіли ваші люди. Скажіть пілотам, щоб замкнулися в кабіні, як тільки побачать, що ми йдемо.

Тім прошепотів два слова. Люк кивнув.

— Але перед цим скажіть опустити трап.

— Як вони знатимуть, що це ви?

— Бо ми будемо в одному з фургонів, якими приїхали ваші найняті вбивці.

Люкові було приємно давати Стекгаусу цю інформацію, сподіваючись, що вона б’є в ціль: місіс Сіґсбі замахнулась і промазала.

— Ми не бачимо пілотів, вони не бачать нас. Ми сідаємо там, звідки літак вилетів, вони залишаються в кабіні. Встигаєте за мною?

— Так.

— Третє. Я хочу, щоб у пункті призначення на нас чекав фургон, дев’ятимісний, такий самий, яким ми виїхали з Дюпрея.

— Ми не…

— Яке там нафіг «не», у вас там цілий автопарк у тому казарменому місті. Я бачив. То ми співпрацюємо в цьому чи мені краще просто відмовитися?

Люк рясно пітнів, і не лише тому, що ніч видалася теп­лою. Йому було дуже приємно відчувати Тімову руку на плечі й стурбований погляд Венді. Набагато краще, коли ти в такій ситуації не сам. Він справді дотепер не усвідомлював, який важкий його тягар.

Стекгаус зітхнув, ніби несправедливо обтяжений.

— Далі.

— Четверте. Ви забезпечуєте автобус.

— Автобус? Ти це серйозно?

Люк вирішив проігнорувати цю репліку, відчуваючи, що це виправдано. Тім і Венді були приголомшені.

— Я впевнений, що у вас усюди є друзі, включно з деякими поліцейськими з Деннісон-Рівер-Бенда. Може, й усі вони. Зараз літо, тож діти на канікулах, і всі автобуси на муніципальному паркінгу, разом зі снігоочисниками, сміттєвими машинами тощо. Нехай хтось із ваших копів відімкне будівлю, де вони тримають ключі. Нехай вставить ключ у запалення автобуса на як мінімум сорок місць. Хтось із ваших техніків чи доглядачів може підігнати його до Інституту. Залиште автобус біля флагштока перед адміністративною будівлею зі вставленим ключем. Усе зрозуміло?

— Так.

По-діловому. Тепер жодних заперечень і перебивань, і Люкові не потрібне було Тімове знання психології та мотивації, щоб зрозуміти, чому так. Стекгаус, мабуть, думає, що це просто дитячий схиблений план, який ме­жує з фантазією. Він бачив те саме на обличчях Тіма й Венді. Місіс Сіґсбі чула розмову, і здавалося, ніби їй важко втримати серйозний вираз обличчя.

— Простий обмін. Ви отримуєте флешку, я — дітей. І тих, що в Задній половині, і тих, що в Передній. Нехай усі будуть готові до шкільної екскурсії о другій ночі. Поліцейська Венді мовчатиме. Отак домовимось. А, ще ви отримаєте свою паскудну шефиню і паскудного лікаря.

— Можна дещо запитати, Люку? Це дозволяється?

— Питайте.

— Коли ти втиснеш тих тридцять п’ять — сорок дітей у великий жовтий шкільний автобус із написом збоку «ДЕННІСОН-РІВЕР-БЕНД», куди ти їх повезеш? Май на увазі, що в більшості з них розуму не залишилося.

— У «Диснейленд», — відповів Люк.

Тім торкнувся рукою брови, наче йому раптом заболіла голова.

— Ми триматимемо зв’язок із поліцейською Венді. Перед зльотом. Після приземлення. Дорогою в Інститут. І дорогою з Інституту. Якщо вона не отримає від нас дзвінка, то почне сама дзвонити, починаючи з поліції штату Мейн, тоді ФБР і Міністерство нацбезпеки. Ясно?

— Так.

— Добре. Останнє. Коли ми туди прибудемо, я хочу, щоб ви особисто там були. З розведеними руками. Одна рука на капоті автобуса, друга на флагштоку. Як тільки діти будуть в автобусі, а мій друг Тім — за кермом, я передаю вам флешку Морін і сам сідаю всередину. Це зрозуміло?

— Так. — Ввічливо. Намагаючись уникнути тону чоловіка, який щойно зірвав чималий джекпот.

«Він розуміє, що Венді може створити проблеми, — подумав Люк, — бо вона знає імена кількох дітей, але він думає, що вирішить цю проблему. Флешка — річ серйозніша, і її важче позбутися, назвавши фейком. Я подаю її йому на срібній таці. Як він може відмовитися? Відповідь: ніяк».

— Люку… — почав Тім.

Люк похитав головою: не зараз, я думаю.

Він знає, що ситуація погана, але тепер бачить проблиск світла. «Дякувати Богові, Тім нагадав мені про те, про що мені варто було не забувати: на Сіґсбі й Стекгаусі все не закінчується. У них є свої шефи, люди, перед якими вони відповідають. Коли гівно полетить на вентилятор, Стекгаус може сказати їм, що могло б бути набагато гірше; фактично, вони мали б дякувати йому за те, що він усе врятував».

— Ти ще подзвониш перед зльотом? — поцікавився Стекгаус.

— Ні. Я довіряю вам усе організувати. — Хоча «довіра» — не перше слово, що спадало на гадку, коли Люк думав про Стекгауса. — Наступного разу ми говоритимемо вже в Інституті, віч-на-віч. Фургон в аеропорту. Автобус біля флагштока. Наїбете мене хоч десь — і поліцейська Венді почне роздзвонювати й переповідати

1 ... 120 121 122 ... 141
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інститут», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Інститут"