Читати книгу - "Невдале викрадення, Сая Морі"

Прокинулась Ярина лише близько другої дня. Вона прийняла душ, вимила волосся й таки поставила електричний чайник на кухні гріти воду. У м’ятій картонній коробці залишалось кілька пакетиків чорного чаю. Цукор знайти так і не вдалося. 

Ярина якраз думала вийти в магазин та докупити їжі, коли телефон в руках завібрував. Вона здивовано підняла брови. Останнім часом їй часто телефонували контакти, які вона не очікувала коли-небудь побачити у вхідних викликах.

— Алло?

Може, Максим щось впустив чи загубив у неї у квартирі, коли тікав не розбираючи дороги?

— Привіт! Я пам'ятаю, що ми домовлялися на шосту, але я звільнився раніше, — у слухавці було чутно як грюкнули двері машини й шум дороги на фоні затих. — Подумав, може, ти захочеш прогулятися та кудись зайти поїсти перед театром. 

На підтвердження його припущення в животі тихо заскавуліло. Вона б з радістю зараз поїла, але… Складалося враження, що йому настільки стало її шкода після вигляду роздовбаної квартири, що він вирішив хоча б нагодувати її.

— Я думала, що ми не підемо до театру, — не те щоб у неї з'явилися інші плани, але й цих вже власне не було.

— Чому? Я ж не писав, що передумав.

Для того, щоб передумати не обов'язково писати — достатньо втекти з переляканим виразом обличчя.

— Ну… Мені здалося, що ти не хочеш зі мною йти.

З телефону долинув гучний вдих та видих:

— Я буду біля твого будинку за двадцять хвилин, — він не заперечив її побоювання. — Встигнеш зібратися?

Добре, що вона помила голову як прокинулась. Ніби відчувала.

— Так, — зрештою, що там збиратися? Зуби вона почистила, можна хоч зараз виходити.

— Тоді я наберу, як приїду. До зустрічі.