Читати книгу - "Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА"

        - Як на мене, ти не сильно змінився, - втрутилася Фрося. - Хоча, зараз ти трохи занадто самовпевнений.

        - Я не самовпевнений, - Ярославу вистачило совісті почервоніти. – Просто, я стрибаю та співаю від щастя. Ти й уявити не можеш, у якій темряві я був ще добу тому. А надто, коли ти назвала своє, буцімто прізвище –  “Заправлюд”.

        - Може, - задумалася Єва, - пошукати когось із таким прізвищем?

        - Лише через моє мертве тіло! - Обурився Микитенко. – То, може зайдемо до музею? – Запитав він, щоб відвернути увагу від своїх занадто радикальних висловлювань.

      У музеї – палаці Князів Любомирських, -  було багато чого: від кривих дзеркал до опудал птахів та тварин, від давніх і сучасних монет до старовинних та сучасних ікон.

       Огняна ходила за двома юними парами. Панна-Дракон була трохи роздратована. Ні, вона була рада за Фросю та Алана і за Єву та Ярослава, але ж хіба аж так необхідно ніжно триматися за ручки та не відпускати один одного, коли поруч ходить сумний самотній Дракон? Люди – занадто егоїстичні!

        На другому поверсі палацу була виставкова зала з різних речей: від дев’ятнадцятого століття і до римських, Трипільських часів та доби Палеоліту (100 тисяч років тому). Алан довго вивчав артефакти давньоримської культури. Тоді сумно оглянув скелет з часів культури кулястих амфор (вона існувала чотири-п’ять тисяч років тому).

       - Хіба обов’язково було його викапувати? Чому б не залишити мертвих у землі? Обов’язково виставляти їхні скелети на загальний огляд? – Запитав юнак із сумом. Фрося міцніше стиснула його долонь та потерлася щокою о плече. Юнак посміхнувся.

      - Це була твоя мама? Тоді, у попередньому часовому вимірі?

       - Так, - відповів Алан із гіркотою у голосі. – Мене лише тішить, що у цьому часовому  вимірі вони ще не відкопали її.

        Потім вони оглянули старі гармати, мечі та лицарські обладунки.

        - Завжди хотів навчитися вправно володіти мечем зітхнув, – Ярослав.

        - Навіщо? – Здивувалася Єва. – Чи ти хочеш стати вбивцею?

        - Ні. Не хочу. Але володіючи мечем, також можна врятувати життя, - відізвався Ярослав.

        - Це вже у минулому, - сказав Алан. – Люди занадто полюбили кулі та іншу зброю.

       Побачивши колісну ліру, кожний спробував заховати своє розчарування. Інструмент не виглядав на той, що може змінити чиюсь думку, вже не кажучи про долю цілого людства. Колісна ліра була схожа на скрипку, але без шийки. Її корпус був зроблений зі світлого дерева. Струни теж були, але приховані під якимось дивними кнопками. З одного боку була ручка, дуже схожа на мініатюрну ручку від шарманки. Одним словом, Всеволод – божевільний, якщо думає що ця штукенція принесе йому владу над людьми.

       - Зовнішність буває оманливою, - пробурмотів Алан. Всі на нього здивовано поглянули – ніби юнак прочитав їхні думки. А потім, дружньо стали перед скляною вітриною – за декілька хвилин годинник мав оповістити світ про полудень.

      Хвилин за двадцять, коли всі п’ятеро вирішили, що дар Фросі цього разу не спрацював, почулися кроки широкими сходами. Хтось важко дихав, піднімаючись на другий поверх – було очевидно, що ця особа не робила гімнастику щодня. За півхвилини, у дверях з’явився високий, худорлявий, трохи згорблений світловолосий чоловік – Всеволод. Він витріщився на п’ятьох незнайомих молодих людей, майже дітей, а п’ятірка витріщилася на нього. Всеволод більше нагадував стомленого клерка, ніж того, хто спричинив мільйони вбивств та пожеж.

     - Дітки, - сказав Всеволод, а наші герої обурилися, десь у глибині душі. – Це дуже нечемно, заслоняти своїми спинами вітрину. Я от цікавлюся старовинними музичними інструментами і….е…

      - Ми знаємо, - заявила Єва та дуже нечемно встромила у бік Всеволода довгого білого вказівного пальця. – Ти хочеш вкрасти колісну ліру, але ми тобі не дозволимо.

      - Не дозволите? – Здивувався Всеволод. – А чи зможете, мене втримати? – І, перш ніж хтось встиг відреагувати, він витяг зі своєї правої кишені пістолета.

      - Я на таке не очікував, - зізнався Ярослав, а Алан прошепотів Фросі на вухо:

      - Наступного разу, коли казатимеш передбачення, додавай, що злодій – забуде взяти із собою всю свою зброю, - висловивши свою думку, Алан кинувся на творця гібридних Драконів та його пістолет. Ярослав же штовхнув дівчат на підлогу.

      Прибулець з минуло-майбутнього змусив Всеволода витягти руку угору. Прогримів вистріл. Куля застрягла десь у нетрях стелі. Посипалася біла штукатурка.

       - Куратори музею не зрадіють, - зауважив Ярослав та також кинувся на Всеволода. Пістолет відлетів кудись під вікно. Всеволод обм’як, відчуваючи, що потрапив у великі неприємності.

       - Ви працюєте на них? – Запитав творець гібридних Драконів.

       - На кого? – Запитало тріо дівчат.

       - А на кого ви працюєте? – Ошалів Всеволод.

       - Ми - самі по собі, - заявила Огняна. – Але ми: проти того, щоб людство залежало лише від однієї хворої людини та її гібридних Драконів. Гібриди  це, - вона ледь втрималася, щоб не продемонструвати світові, як вона ставиться до гібридів. У цьому випадку, хмарка диму, чи язик  полум’я були б дуже доречними, на думку молодої панни-Дракон.