Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

36.2

Доронін наздоганяє мене раніше, ніж я припускаю. Або ж це від збудження став таким розсіяним. Поки йшов із кухні до кабінету, усі думки дорогою розгубив.                                                                     

Руки Андрія обхоплюють мене за плечі, повертають до нього обличчям. Друг миттю впивається у мої губи. Розбавляє поцілунок укусами та гарчить. Я вторю йому, не поступаюся. Ми боремося один з одним, кожен з нас хоче бути ведучим. І ця боротьба ще більше розігріває цю одержимість, яку ми ділимо на двох.                                                                                                                                 

Доронін не витримує і, щоб хоч трохи зменшити градус, рве на мені сорочку. Не заперечую, знаю, що йому зараз потрібно. Те саме, що й мені. Але я можу почекати ще трохи.

Справляюся з ременем і блискавкою на штанах і нарешті добираюся до його члена. Стискаю рукою налитий стовбур. А він тремтить у моїй долоні від кожного, навіть ледь відчутного руху. Це тому, що нерви натягнуті, як струни. І в мене, і в чоловіка, від якого я так довго приховував свої почуття й бажання.                                                                                                                                                     

Вивчаю, гладжу, дражню. Хочу насолоджуватися моментом, коли вся влада над Дороніним зосереджена у моїй долоні. І дотиками до його твердого стрижня, вкритого ніжною шкірою. Торкнися, проведи — і він відгукується. 

А поки я насолоджуюся, то втрачаю пильність, бо надто пізно усвідомлюю, що й сам у полон потрапив. І незабаром Андрій точно так само утримує мене, дражнить і пестить. 

Це добре, настільки добре, що голова йде обертом. І я радий тому, що зараз це буде саме так, тобто наша близькість буде такою. Я радий, що ми не заходимо далі. Бо я ще не готовий. 

— Стасе, — гарчить мені в губи друг, — хочу твій рот...                                                                              

А ось Доронін, здається, дуже навіть готовий. І, схоже, просто зараз готовий розпочати здійснення своїх бажань. Тому що на плечі мені натискає. Я чиню опір, і він це відчуває. І несподівано для мене припиняє тиснути. Це знову так не схоже на Дороніна, що я на мить завмираю. 

А він підловлює момент і за кілька точних рухів майже доводить мене до піка. Але не дає переступити межу, сповільнюючись. Я гарчу від злості, Андрій відповідає тим самим, але все ж збільшує темп. 

І раптом я чую стогін. Він проникає у мене, змушуючи всі м'язи на тілі разом напружитися. Таня? 

Андрій завмирає разом зі мною і різко повертає голову в бік злегка прочинених дверей. Я усміхаюся сам собі, так захоплені були, що навіть не замкнули двері. 

— Ти чув? — запитую у друга.                                                                                                              

Звільняюся від хватки Дороніна і, заправляючи член назад, іду в бік виходу. Переступаю поріг та оглядаю коридор. Він порожній. 

— Нікого немає, — кажу чи то Андрію, чи то сам собі, — напевно, здалося. 

Андрій хмикає і, за два кроки опинившись біля мене, затягує назад у кабінет. Притискає до стіни й, зачинивши двері, повертає ключ у замку, не відпускаючи мого погляду при цьому. 

— Продовжимо, — і дивиться з усмішкою. 

Здається, саме цього я й хотів, правильно?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно