Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Вибравшись із цього лабіринту назовні, я хоча б зможу спробувати покликати когось зі своїх на-агарів. Тут це навряд чи спрацює. Повітря досі дрібно гуде і вібрує. І я звідкись знаю, що «перекричати» цей гул, який повністю забиває ефір, мені просто не вдасться.

Тому, зчепивши зуби й абстрагувавшись від усього, рішуче ступаю на наступну перемичку між майданчиками.

Попри всі побоювання, цей місток мені теж вдається перебігти без проблем. Проте на майданчику не все проходить гладко. Варто на ньому опинитися, і я чую тріскучі голоси імар десь поряд. Тріскальце бурчить незадоволено і тепер буквально крадеться по краю на інший бік. Придивившись, я, здається, бачу всередині однієї з п'яти кульок якісь рухомі тіні. Там хтось є.

У мене навіть виникає швидкоплинний порив гукнути й попросити допомоги, але зупиняє раптове усвідомлення, що якщо я їх зараз зовні так добре чую, то вони мій крик теж цілком могли чути. Не так вже далеко від мого карцера знаходяться. І досі нічого не зробили.

Отже, і зараз, швидше за все, не допоможуть. Видавати себе не можна.

Щоб мене не засікли, я опускаюся на карачки й так рухаюся далі слідом за Тріскальцем. І незабаром ми опиняємось поряд з утворенням, більше схожим на паперовий жолоб, ніж на місток. Він під крутим ухилом тягнеться до досить великого майданчика, ярусом вище, від якого ведуть далі ще кілька таких самих підйомів, розгалужуючись. Але що найголовніше, тут унизу є щось на кшталт широкої сходинки, на яку, наскільки я розумію, потрібно стати.

На підтвердження моїх думок Тріскальце забирається на цю невелику платформу й озирається на мене.

А я досі гадала, що рухатися нам треба вниз.

− Сподіваюся, ти знаєш, що робити, − бурмочу тихо. І обережно йду слідом.

Побоюючись, що не втримаю рівновагу, відразу сідаю, підбираючи під себе ноги, і міцно хапаюся за краї, що виступають збоку.

− Ур-р-р-р, − з ноткою самовдоволення видає у відповідь мій провідник. І я несподівано вловлюю щось дуже схоже на ментальний вплив, приправлений ще якоюсь дивною, концентрованою вібрацією. Слава богу, здається, все це спрямоване не на мене.

І тут сходинка під нами раптово здригається і різко мчить угору.

Не знаю, яким дивом мені вдається не заверещати від переляку і не впасти з цього скаженого підіймача. Але коли ми досягаємо верхнього майданчика, я ледве можу розтиснути пальці й піднятися на тремтячі ноги.

У такому ж дусі минає ще години дві.

Я то перебігаю через містки слідом за Тріскальцем, то підіймаємося разом з ним на верхні яруси, зрідка ми навіть з'їжджаємо вниз, наче обминаючи щось мені невідоме. Іноді ми ховаємося, коли чуємо голоси. Одного разу навіть доводиться хвилин п'ятнадцять сидіти в імпровізованому укритті, в щілині між двома круглими будівлями, чекаючи, поки підуть двоє імар невизначеної статі, явно не з вищої касти. Мій маленький товариш весь цей час тиснеться до моїх ніг і тихо дрібно трясеться.

Здається, він так само як і я втік з-під нагляду. Тому не можу не відчувати до цього милого малюка величезну симпатію та вдячність.

Поступово я настільки звикаю до нашого способу пересування, що вже практично не боюся впасти, принаймні не замислююся над цим. І коли починаю розрізняти вгорі щось дуже схоже на небо, моя радість не знає меж. Тріскальце явно вловлює мій настрій, бо все частіше задоволено торохтить і мурчить поруч, напрошуючись на ласку в моменти коротких перепочинків.

Але все перевертається в одну мить.

Коли я, немов на крилах, перелітаю через чергову довгу перемичку між двома майданчиками, на тій, що попереду, раптом буквально нізвідки з'являється вже знайома мені жіноча постать. Від несподіванки я ледве не втрачаю рівновагу, різко загальмувавши.

Це вона.

Моя викрадачка посміхається ікласто, облизуючи червоні губи, жмурить хижі чорні очі, схиляючи голову набік… і, піднявши руку, силою думки підіймає в повітря Тріскальце. Бідолашний,  пронизливо скрикнувши, дико звивається в невидимих тенетах. Вібруючи, скавчить, як побите щеня, змушуючи моє серце стискатися від жалю.

− Ай-ай-ай, яка погана дівчинка. Я всього лиш ненадовго відлучилася у справах, а ти вже тікати надумала? А як же наша угода? Як же твоє справжнє тіло? Вже передумала? Хочеш залишитись у цьому, штучному?

− Не хочу. Але я не вірю тобі. Якщо ти справді збираєшся мені допомогти, навіщо було викрадати й тримати під замком? Чи от зараз. Навіщо ти мучиш цього малюка? Він ні в чому не винен.

− Малюка? – здивовано здіймає брови моторошна брюнетка. – О, великий Хаос. Ви, землянки, просто неповторні у своїй надмірній емоційності та схильності до дурних уподобань. Це лише нижче створіння, ні до чого непридатна відбраківка навіть серед нижчої касти жителів цієї маленької планети. Його життя нічого не варте.

Мені стає дуже цікаво, звідки вона стільки знає про землянок, але зараз набагато більше хвилює зовсім інше.

− Він живе створіння, здатне відчувати та переживати емоції. А може, навіть думати. І його життя так само цінне, як і будь-яке інше.

− Серйозно? Може, ти навіть ризикнеш своїм заради нього? − саркастично кривляться криваво-червоні губи.

І вона, підійшовши до краю, раптом кидає Тріскальце вниз.

Не знаю, як мені це вдається. Швидко оцінивши траєкторію руху і свої шанси не вбитися, я без роздумів стрілою кидаюся вперед, розвиваючи просто немислиму для себе швидкість. Зробивши кілька стрімких кроків, відштовхуюсь від містка під ногами й рибкою пірнаю вниз, на льоту хапаючи Тріскальце і притискаючи до своїх грудей. Після чого ми за інерцією падаємо на майданчик ярусом нижче, прокотившись до протилежного краю і ледь не впавши звідти.

Дряпаючи нігтями шорстку поверхню, я із заполошним серцем відповзаю до середини, де падаю на спину, намагаючись віддихатися. Тріскальце на моїх грудях згортається в калачик, здригаючись всім тілом від пережитого страху.

− Яка дурна самовідданість, − фиркає «вампірка», несподівано з’являючись поряд. Я нарешті зрозуміла, кого вона мені нагадує. − Але гаразд. Якщо тобі так хочеться, можеш поки поняньчитися з цим створінням. А зараз вставай. Твої на-агари вимагають показати, що з тобою все гаразд, перш ніж продовжити нашу розмову.