Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

— Погляньте на цього чоловіка в чорному, он саме виходить, — знову починав він, квапливо нахилившись до гостя. — Це славетний Ернандес, воєнний міністр. Спеціальний кореспондент «Таймз», який написав оту приголомшливу серію репортажів, назвавши Західну Республіку «Світовою Скарбницею», цілу статтю присвятив йому та створеному ним підрозділу — знаменитим карабінерам Кампо.

Гість капітана Мітчелла, зацікавлено придивившись, бачив поважну постать у чорному сюртуку з довгими фалдами — видовжене незворушне обличчя, опущені повіки, перетяте горизонтальною зморшкою чоло, довге сиве волосся на яйцеподібній голові, ріденьке на маківці й охайно розчесане на всі боки, завиті пасма спадали на шию та плечі. Так ось він який, славетний бандит, яким цікавилась уся Європа! Він надів сомбреро з високою тулією та широкими пласкими крисами, навколо правого зап’ястя була намотана вервиця з дерев’яних намистин. А капітан Мітчелл провадив далі:

— Покровитель сулакців, які втекли від люті Педро Монтеро. Як генерал кавалерії він разом із Барріосом відзначився під час штурму Тоноро, де був убитий сеньйор Фуентес та рештки монтеристів. Він — друг і смиренний слуга єпископа Корбелана. Слухає по три меси щодня. Закладаюся, що дорогою додому, на сієсту, він зайде до собору, аби прочитати молитву-другу.

Капітан мовчки випускав з сигари кілька клубків диму, а тоді страшенно поважним тоном виголошував:

— Іспанська раса, сер, багата на видатних особистостей у всіх сферах життя… Пропоную пройти до більярдної, там прохолодно, спокійно собі побалакаємо. До п’ятої там нікого не буває. Можу розповісти вам кілька епізодів сепаратистської революції, які вас вразять. Коли велика спека спаде, ми повернемося на Аламеду.

Програма тривала, невідворотна, мов закон природи. На Аламеду поверталися повільною ходою під статечні капітанові зауваги:

— Увесь великий світ Сулако — тут, сер. — Капітан Мітчелл розкланювався направо і наліво з дотриманням усіх приписів етикету, а тоді жваво вів далі: — Донья Емілія, екіпаж пані Ґулд. Погляньте!

Як завше, білі мули. Найдобріша, наймилостивіша жінка під сонцем! Високе становище, сер. Високе становище. Перша леді Сулако — куди там пані президентовій. І вона цього варта. — Він скидав капелюха, а тоді, підкреслено змінивши тон, недбало додавав, що той чоловік у чорному поруч неї, з високим білим комірцем та пошрамованим набурмосеним обличчям, — доктор Моніґем, інспектор державних шпиталів, головний лікар Об’єднаних копалень Сан-Томе. — Друг родини. Вічно крутиться в Ґулдів. Та й не диво. Ґулди його зробили. Дуже розумний чоловік і все таке, але мені він ніколи не подобався. Та й нікому. Пригадую, як він шкандибав вулицями в картатій сорочці й кустарних сандалях з кавуном під пахвою — єдиним харчем, яким зумів розжитися собі на день. Тепер — велике цабе, сер, але такий самий нечупара, як і завше. А втім… Немає сумніву, що свого часу він чудово зіграв свою роль. Врятував усіх нас від пекельних чортяк Сотільйо, а з цим міг би не впоратися чоловік коректніший…

Він показав рукою.

— Кінну статую, що стояла отам на п’єдесталі, прибрали. То був анахронізм, — туманно зауважив капітан Мітчелл. — Точаться розмови про те, щоб поставити натомість мармурову колону на пам’ять про Відокремлення, з ангелами миру по чотири боки та бронзовою статуєю Справедливості з позолоченими терезами на вершині. Кавальєре Паррочетті попросили зробити макет, його можна побачити у вітрині в Муніципальній «салі». По всьому п’єдесталу мають бути викарбувані імена. Що ж! Найкраще буде почати з імені Ностромо. Він зробив для Відокремлення більше за всіх, а натомість, — додав капітан Мітчелл, — отримав від цього менше, ніж багато інших, — коли до цього дійшло. — Капітан опускався на кам’яну лаву під деревом і, поплескуючи по ній, запрошував сідати поруч. — Він відвіз Барріосові листи з Сулако, які спонукали генерала на певний час відступити з Кайти й повернутися морем нам на підмогу. На щастя, транспортні судна ще стояли в гавані. Сер, я навіть не знав, чи мій капатас карґадорів живий. Поняття не мав. Це доктор Моніґем випадково здибався з ним у будинку митниці, з якого годину чи дві тому забрався окаянний Сотільйо. Мені ніхто нічого не сказав, навіть словом не натякнув — наче я не вартий довіри. Усе влаштував Моніґем. Пішов на залізничну станцію і домігся, щоб його пропустили до головного інженера, який, стільки ж заради Ґулдів, скільки й заради всього іншого, дав дозвіл, аби Ностромо вивезли паротягом до кінцевого пункту залізниці, за сто вісімдесят миль звідси. Для нього то був єдиний спосіб прорватися. Там, у будівельному таборі, він дістав коня, зброю, дещо з одягу й вирушив сам-один у ту дивовижну виправу — чотириста миль за шість днів через розколошканий край, — наприкінці якої героїчно пробився крізь лави монтеристів під мурами Кайти. Історія тієї виправи, сер, могла б скласти сюжет презахопливої книжки! У своїй кишені Ностромо віз життя кожного з нас. Самопосвяти, відваги, вірності, кмітливості ще не досить. Авжеж, він абсолютно безстрашний і непощербний. Але потрібна була ще й людина, котра знала б, як досягти успіху. Він і був такою людиною, сер. П’ятого травня, бувши по суті в’язнем у портовій конторі своєї компанії, я раптом почув із залізничної станції за чверть милі звідти свист паротяга. Я вухам своїм не повірив. Одним стрибком вискочив на балкон і побачив локомотив, який з шаленим вереском виїхав з воріт станції, випустивши великий стовп пари, що огорнула його білою хмарою, а далі, якраз навпроти готелю старого Віоли, загальмував, ну майже зупинився. Я угледів, як хтось, сер, — хоча й не впізнав, хто саме, — кинувся з Albergo d’Italia Una, ускочив до кабіни, а тоді, сер, той паротяг просто-таки зірвався з місця і в миг ока зник. Його як вітром здуло, сер! Першокласний там був машиніст, скажу я вам, сер. Їх сильно обстріляли національні гвардійці в Рінконі та ще в одному селищі. На щастя, колія не була пошкоджена. За чотири години вони дісталися до будівельного табору. Звідти Ностромо вирушив у дальшу путь… Що було потім, ви знаєте. Лишень озирніться довкола. Тут, на Аламеді, є люди, які їдуть у своїх екіпажах, та й узагалі дожили до цього дня лише тому, що багато років тому я найняв утеклого моряка-італійця за бригадира нашої верфі просто під враженням від сили, яка проступала в його зовнішності. І це факт. Нікуди тут не дінешся, сер. Сімнадцятого травня, якраз через дванадцять днів, відколи я побачив, як якийсь чоловік з «кази» Віол забрався на паротяг, і