read-books.club » Наука, Освіта » Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль 📚 - Українською

Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

239
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Багряні жнива Української революції" автора Роман Миколайович Коваль. Жанр книги: Наука, Освіта / Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 119 120 121 ... 151
Перейти на сторінку:
йди до хати, або з хати, тільки зачиняй двері, — не роздивившись як слід, вигукнув Андрій Лепеха.

— Андрію! — ледь видавив із себе Сімянців.

За хвилину він вже потонув у обіймах товаришів. У грудях розливалося тепло радості… Злива питань впала на «поворотця з большевицького полону». Почув і він — як розшукували його у різних шпиталях, як знайшли в Тирасполі, але лікар заборонив забирати — бо стан його був критичний.

Скоро всі звернули увагу на вбоге вбрання друга. Сміх змінювався «співчуттям-здивуванням».

— Оце так шапка! З якого опудала ти її зняв?

— А чоботи! Так зовсім гусарські, тільки їм треба інші передки та халяви.

— А шинеля! Циган і влітку би в ній змерз.

— А пояс! Добрий християнин рахував би за образу честі, коли б на такому хотіли його повісити…

Кожен дотеп і вибух сміху супроводжувався стягуванням із Валентина тієї чи іншої частини одягу. Врешті він лишився зовсім голий, лише шапкою прикривався, як фіговим листком.

Тепер почався процес одягання. Він затягнувся, бо з сусідніх хат вже бігли інші козаки і несли одяг, чоботи, шапки… Тож мусив знову скидати Валентин те, що одягнув був, і вбиратися у новіше…

А о третій годині ночі сотня рушила в похід. Підвели коника і до Валентина, але не Ерота… Це була нещасна шкапа, яка не знала, що таке галоп чи рись, вона могла рухатись лише кроком.

«Хоч все і бадьорилось, та десь там, глибоко (в душі) кожен відчував трагічну нашу безвихідність, виявляючи її іноді гірким жартом», — цією фразою закінчив «Спогади богданівця» Валентин Сімянців.


Зимовий похід

Наприкінці листопада 1919 року рештки Армії УНР докотилися до «трикутника смерті» (Любар — Чортория — Миропіль). Тут українські частини було стиснуто трьома арміями — Красною, Добровольчою та польською.

Знесилена, хвора на тиф і безнадію, українська армія агонізувала. «Ще сьогодні найпочесніше ім’я вояка української армії — завтра ніщо», — писав у своїх споминах «В Зимовому поході» Валентин Сімянців.

Головний отаман вже не вірив у колективне самозбереження, тож звільнив вояків від присяги. Було віддано наказ нищити зброю. І козаки мусили зносити на купи рушниці. Зі зброєю прощалися по-різному: одні рушниці були вичищені та змащені, інші — понищені (щоб ворог не скористався). «Ремені всі познімані — дорогий матеріял у той час». Витягувалися замки із гармат, які вже ніколи не завдадуть ворогам смертельного удару.

Безнадія і депресія добивала хворе і знеможене козацтво… А тут іще чутки, що 3-й Гайдамацький полк Омеляна Волоха перейшов на бік більшовиків, а Коновалець, виконуючи розпорядження Петлюри, розпустив Січових стрільців… Говорили, що Божко та Данченко вже не визнають Головного отамана.

І раптом — «хто хоче, може залишитись в армії». Це був «блиск віри» — і за якусь мить любарська трагедія стала «виходом до слави». «Знову Батьківщина нас потребує, знову ми — вояки, знову ми — люди, — такий витворився загальний настрій. — …Знову серце повне надій, а з ними — віри в нашу правду», віри в перемогу.

«Хто не чується на силі, може залишити лави», — кажуть козакам старшини. «З нами залишаться тільки ті, хто має залізні нерви та сталеве серце», — звертається до вояцтва командарм Михайло Омелянович-Павленко. «Радісне «Слава» виливає обітницю-присягу», — описував побачене і почуте Валентин.

6 грудня 1919 року вояки рушили в невідоме, але таке обнадійливе майбутнє… Йшли на об’єднання з українськими повстанцями, які в запіллі били денікінців… Йшли вперто — попри крижаний зустрічний вітер. Валентина вперед штовхала надія, що армія вийде на Лівобережжя, а там вже й до Слобожанщини недалеко.

1 січня 1920 року, після трьохгодинного бою, українські частини зайняли Умань. Населення з надзвичайним ентузіазмом зустрічало наші війська. Телеграфний дріт виявився неушкодженим. Вислали телеграму «Всім, всім, всім» — про те, що українська армія під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка «розбила Добрармію, яка в паніці, не витримуючи бою, утікає до Одеси».

В Умані козаки та коні нарешті спочили. Та о 4-й годині ранку 11 січня через необачність командира 6-го загону Запорозької дивізії Івана Литвиненка українську залогу обеззброїли волохівці, які непомітно увійшли до міста. Богданівцям поталанило — їхню частину волохівці не встигли виявити, і зброя лишилась у козацьких руках.

Невдовзі командування приєднало богданівців до Другого кінного полку Івана Литвиненка, а згодом — до Першого кінного Чорних запорожців полку — найславетнішої частини української армії. Всі козаки полку страшенно любили свого командира Петра Дяченка. «Підносили його просто до небес: перший іде в атаку, з козаками жартує, до кожного козака знає що сказати. Знав у своєму полку кожного козака і коня. І всюди, куди не прийде, його вітають із радістю. Піхота цілої армії радіє, як побачить Чорних, — бо то прийшла «амба» большевикам». Та хоч і стали богданівці чорними запорожцями, все ж не забували, що лишаються богданівцями…

Ось вже позаду Поділля з його кам’яними огорожами довкола хат… Полк Чорних запорожців мандрує Південною Київщиною. Київські села здивували Сімянціва високою національною свідомістю та патріотизмом. В одному селі зупинилися на спочинок. Господар приніс свіжої соломи і розстелив на долівці. Сімянців перший упорався з конем і поспішив розлягтися «на отій розкішній постелі з пахучої соломи». Лежав він і розглядав хату. «Ікони в рушниках, прикрашені зіллям і засушеними квітами. Між вікнами також прикрашений портрет Тараса Шевченка. Чистеньке таке все». На вікнах — фіранки.

Раптом під лавою Валентин зауважив якісь довгасті згортки. В хаті нікого не було, і він розгорнув їх. А там були рушниці. До того ж заладовані. Богданівець насторожився. Хто ж цей господар? Друг чи ворог? Ззовні ніби добрий чоловік, «але хто знає, що скриває в собі». Про всяк випадок Валентин розладував рушниці й загорнув знову. Потім звернув увагу на папірець, прип’ятий до лутки вікна. Це був друкований на машинці список прізвищ людей: чотового, підстаршин і близько 30 козаків…

Ось вже й вечеря парує на столі. Першу чарку, як годиться, випили за господиню. А другу…

— А тепер вип’ємо за пана чотового! — несподівано виголосив Валентин. І

1 ... 119 120 121 ... 151
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"