read-books.club » Наука, Освіта » Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль 📚 - Українською

Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

239
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Багряні жнива Української революції" автора Роман Миколайович Коваль. Жанр книги: Наука, Освіта / Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 118 119 120 ... 151
Перейти на сторінку:
Валентину привиділась сонячна Україна. «Благодать на небі й на землі… Все таке свіже, чистеньке, все напоєне спокоєм. Люди, хати, небо й земля — ніби з чарівної казки. А я — ніби дух. Мене ніхто не бачить, а я бачу усіх душі. А там ніби в кожних грудях — «Кобзар». І коли я так дивлюсь, то легенький вітер перегортає сторінки «Кобзаря». І мені так гарно, гарно… (І раптом) — оглушуючий гуркіт барабана. І знову провалля…»

Оцей гуркіт барабана був гарматною стріляниною, яку вчинили більшовики по Тирасполю, і зокрема по шпиталю. Дехто вішався, щоб не потрапити в полон, хтось стрілявся, а більшість безсило лежали в очікуванні неминучого.

Медичний персонал не кинув хворих, залишився з ними випробувати долю. Коли більшовицька банда увірвалась до шпиталю, почався грабунок, під час якого декількох пацієнтів було застрелено. Ліжко Валентина перекинули з лайкою, бо подумали, що то дівчина (був він патлатий). Один ще вилаявся:

– І ета курва била у Пєтлюри!

Більшовики пограбували все майно хворого, забрали і портсигар… Та йому було вже байдуже — стан богданівця погіршився катастрофічно, вже й лікар наказав прикрити йому лице покривалом і відтягти разом із ліжком у куток, щоб інші не бачили, як він умиратиме…

Одного дня Валентин почув, що живий, — «тільки ноги — окремо, руки — окремо, тулуб — окремо, окремо й голова». Хотів повернути голову — не зміг. І знову впав у провалля. Отямився від вигуку: «Та він живий!»

…Був ранок. Санітари мили підлогу. Валентин, наскільки міг, оглядав палату. Раптом він побачив на столиках кашкети і шапки з червоними стрічками. Що це?! Знову галюцинації?..

Он і сестра з червоною стрічкою. А он ще люди з такими ж стрічками. Нарешті Сімянців зрозумів, що опинився серед більшовиків. Але лікар був той самий — Чекардекович. Він двічі на день підходив і зичливо посміхався.

Якось вранці санітар, миючи підлогу біля ліжка Валентина, нахилився і тихо сказав:

— Була морока з тобою, ну а тепер усе добре. Ти не бійся, я хотів тобі сказати це раніш, та не було як. Більшовики зайняли якраз на Великдень — і місто, і шпиталь. Але тепер нікому не сміють нічого зробити, бо місто заручилося за вас і взяло вас усіх під свою опіку — охороняє від більшовиків. Зліва від тебе лежить ваш, а справа — їхній.

Тепло усміхнувшись, санітар чи то погладив хворого, чи то дав легенького ляпаса. «Той ляпас такий був мені дорогий, — згадував Валентин, — у ньому було щось таке тепле, хороше».

Одним із наслідків тяжкої недуги стала амнезія: Сімянців не пізнавав знайомих, позабував імена та багато чого. Ось як він згадував вірш Тараса Шевченка «Минають дні».

Хтось біля його ліжка сказав: «Минають дні…» Валентина ніби вкололо: він щось таке знав, із цими словами були пов’язані якісь переживання… А далі?! Що далі?! Він напружувався, «давив на мозок», тікав від людей… Нарешті його осінило: «Минають ночі…» А-а-а, це вірш… А що ж далі?! І раптом перед очима з’являється стрічка зі словами: «Минає літо…» А відтак знову — чорно…

Хоч пам’ять і далі затиналася, але Валентин уперто йшов до мети.

Вигляд у нього був жалюгідний: це була тінь, а не людина. Замість халата Валентин мав якийсь сірячок, що ледь накривав плечі та шматтями звисав униз. Підперезаний мотузком, із ціпком, він нагадував якогось старця з далекого минулого — хоч було йому 20 років. Його в палаті так і прозвали: Апостол.

Хворим, які одужували, більшовики одразу давали зрозуміти, що вони в полоні. Не описуватиму всіх збиткувань, які довелося зазнати їм від диких москалів… Врешті з полонених вирішено було зробити червоноармійців. Відповідав за це командир Аґєєв. Під його команду і потрапив реконвалесцент Сімянців. А підрозділ, в якому він мусив відбувати службу, називався Тираспольським охоронним батальйоном.

Та «навкруги вже стягалися громи на більшовиків» — до Тирасполя підійшли денікінці.


Досить воювати?

Оскільки червоні відступали в бік розташування української армії, то Валентин пішов із ними. Якийсь час був в охороні обозу 45-ї стрілецької дивізії. Зрозуміло, що скоро він звідти втік. Але як дістатися до своїх — виснаженому, без документів, без засобів для існування, у ворожому оточенні?! Скільки разів його ловили і завертали назад. Але Сімянців уперто йшов на захід, куди відступила українська армія.

Зазнав він під час мандрів, які розтяглися на кілька місяців, багато лиха, побував у Бердичеві, Житомирі, Гомелі, Козятині. Замерзав на відкритій платформі потяга, потрапляв під арешт, йому загрожував розстріл… Аж у Шепетівці знайшов він відділи постачання Запорозької дивізії.

На сходах Шепетівського двірця, на холодному камінні, Сімянців побачив хворих на тиф українських вояків. Як і він колись, у мокрому одязі, всіма забуті, голодні, нікому не потрібні, вони дожидали свого кінця… Тиф і далі «збирав свої багаті жнива, зрізаючи золоті колоски нашої армії», клав у могилу тих, які «йшли на смерть, але не так хотіли вмерти»…

Взагалі на всьому лежала тінь печалі та приреченості.

У відділі постачання Запорозької дивізії богданівця зустріли тепло, швидко оформили необхідні документи, дали харчів на дорогу, порадили, де шукати його частину, хоч чесно визнали, що і самі не знають докладно.

А між людьми тільки й чув Валентин: «Досить воювати, розходьтеся, хлопці, по домах». Від Тирасполя до Гомеля, від Гомеля до Шепетівки — скрізь одна й та пісня: «Досить війни!» І це при тому що абсолютна більшість населення вороже наставлена до більшовиків… А хто ж воюватиме проти них, хто захистить своїх батьків та дітей?!

Надломлений народ, повний суму і безнадійності…

Нарешті зусилля впертого слобожанця увінчались успіхом.

Підходив до хати, де мали бути богданівці, «а серце товклося в грудях, обливаючись чимсь таким гарячим». Відчинив двері. І побачив на лаві своїх — Андрія Лепеху, Михайла Звоника, Андрія Паська і Ларка. Став у дверях і далі не міг ступити кроку. В горлі пересохло так, що й привітатися не зміг.

— Або

1 ... 118 119 120 ... 151
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"