Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

Дівчинка замовкла. Замислилася. В очах її грало сяйво далеких світів. У серце входив спокій — дивний, незнаний ще спокій. А таємничий корабель сріблистою краплею пронизував простір, несучи двох земних дітей на шлях казки…

— Ліночко, ти чуєш мене?

— Чую…

— Якась планета попереду. Збільшується…

— Червона. А біля неї — зірочка…

— Не одна, а дві. Бачиш, бачиш?

— Бачу.

— Мабуть, це Марс. Їй-богу, Марс. А то — супутники. Фобос і Деймос!

Куля планети роздималася, закривала зірки. Чіткіше виділялися на глинистому тлі темно-сині пасма, ланцюжки плям, темні «моря».

— Що зробимо? — непевно запитала дівчинка. — Може, повернемо назад, у космос?

— Куди? Хай летить, як знає. У нього програма. Рано чи пізно він прибуде до своїх господарів.

Ліна лягла в крісло, затулила очі долонями. Славко теж дивився собі під ноги, хвилювався. Чому корабель приніс їх сюди? Невже на Марсі живуть мислячі істоти?

Минуло небагато часу. Чи, може, багато? Неможливо визначити його протяжність. Вуха немовби заклало ватою. Зникли всі звуки. Безмовність. Чекання. Нескінченне чекання…

Зрештою корабель похитнувся, завмер.

Славко глянув навколо. Зірок не видно. За прозорими стінами синіло холоднувате небо. По ньому пливли пасма ріденьких жовтавих хмар. На обрії темніли зубці низьких горбів.

— Ліночко! Ліночко! — покликав хлопець.

— Що? Де ми?

— На Землі… чи то пак… на Марсі…

Ліна розплющила очі, полегшено зітхнула, з її вуст зірвався вигук подиву. Вона довго розглядала краєвид чужої планети.

— Навіть не віриться. Наче вві сні. Ще ж тут люди не бували, а ми… прилетіли…

— А може, це й справді сниться?

— Вщипни мене! Ой, болить! Ні, не сплю, все насправжки! Славку, а що ж далі? Вийдемо?

— Спробуємо.

Славко встав з крісла, потягнувся, хруснув суглобами. Допоміг підвестися дівчинці. Одразу стіни стали непрозорими. Хлопець захоплено скрикнув:

— Ух і автоматика! Все зв’язане з людиною. Сів — одразу стіни стають прозорими. Щоб видно для керування. Встав — не видно. Здорово!

— Вийдемо. У мене аж ноги потерпли, хочеться походити. Може, зустрінемо їх?

Вони рушили коридором до вихідного люка. Уважно оглядали стіни, придивлялися до миготливих вогняних вічок на стелі. Де ж двері? Як знайти вихід? Скрізь гладенько, не видно й щілини. Мандрівники ткнулися в перегородку. Зупинилися. Швидко й безшумно розійшлися стіни. З’явився овальний отвір. Дихнуло зовні морозним повітрям. Ліна закашлялась, схопилася за груди.

— Важко дихати.

— Дуже розріджене повітря. Як на найвищих горах.

Славко ступив на кам’янистий грунт. Тупнув, підстрибнув. Оглянувся, усміхнувся дівчинці підбадьорливо. Вона теж вийшла з корабля.

— А як же наші рюкзаки? — запитала вона. Голос звучав глухо, ніби крізь вату.

— Не пропадуть. Там кілька грудочок цукру. Нащо вони нам? Ходімо, оглянемо околиці.

Під ногами тихо поскрипував рудий пісок. Дихалося важко. Повітря було холодне, сухе. Слабо гріло малесеньке кружало Сонця. В його примарному освітленні легенько похитувалися приземкуваті сині дерева, схожі на марево.

Славко зиркнув на срібну чечевицю корабля, на дерева. Облизав пошерхлі губи.

— А ти знаєш, чомусь їсти закортіло. А тобі?

— І мені. А ще — пити хочу.

— Пошукаємо?

— Давай.

Вони дружно рушили до заростей дерев. Під ногами розквітали фіолетовим цвітом якісь тугі м’ясисті рослини. Славко зірвав одну. Вона вп’ялася йому в пальці, пирснула коричневою рідиною. Сильно защеміло. Хлопець скрикнув від болю і почав обтирати руку полою куртки.

— Яка скажена! Гірше від нашої кропиви.

— А ти не чіпай! — засміялася дівчинка. — А то втрапиш у халепу.

— Думав, може, їстівна?

— Дивись, щоб ти не став… їстівним. Славко похмуро глипнув на подругу.

— А що… все може бути. Це — інший світ. Ми ж нічого про нього не знаємо.

Мовчки підійшли до дерев. На чорних оксамитних стовбурах химерно звивалося спіральне віття, широко розкривало віяла листочків назустріч променям Сонця. Між тими листочками блищали круглі горішки. Славко простягнув руку, торкнувся одного плоду пальцем, відсмикнув руку назад.

— Не кусається? — поцікавилася дівчина.

— Наче ні. Треба… покуштувати.

Він уже сміливіше зірвав горішок, поклав на долоню. Горішок не ворушився, не кусався, не протестував. Тоді хлопець взяв його на зуб, розкусив. Хруснула шкаралупа. З неї викотилося невелике бузкове зернятко. Славко повагався, потім махнув рукою.

— Слина котиться, так захотілося їсти. Хай — що буде!

Він пожував зернятко, проковтнув. В роті стало гаряче, плоди мали ніжний запах, як у трояндових пелюсток. Ліна дивилася на товариша, ковтала слину.

— Ну як?

— Як мед!

Дівчинка, почувши те, накинулася на сині дерева, почала обшморгувати рясні плоди. Славко помагав їй. Вони напхали повні кишені. Незабаром сиділи на кам’янистій кручі і наминали смачний марсіанський врожай.

Поївши, Славко вдоволено сказав:

— Не пропадемо.

— Атож! — згодилася вона. — Якби ще водиці…

— Пошукаємо. Глянь — там долина. Може, знайдемо джерело. Або потічок.

Шукачі рушили вниз. Минали сині плодові дерева, чорно-зелені чагарі, блискучі тремтливі лишайники, що покривали верхів’я горбів. В долині кучерявилися голубі трави чи, може, мохи. Між ними щось блиснуло. Славко схилився, гукнув:

— Вода!

Він вмочив палець, спробував на язик.

— Як лід. Джерельна вода.

Розгорнувши мохи, Славко набрав у долоню води, дав дівчинці. Ліна жадібно сьорбнула.

— С-с-с! Смачно! Ніколи не пила такої доброї води. Ще!

Напившись досхочу, мандрівники повеселіли.

— Тепер можна пошукати