Читати книгу - "Етюди про звичаї"

— А що ж ви зробили з вашою безстроковою рентою?

— Я продав її і лишив собі тільки цей невеличкий прибуток на власні потреби. Мені треба було дванадцять тисяч франків, щоб опорядити квартиру Фіфіні.

— У тебе вдома, Дельфіно? — спитала пані де Ресто.

— О, хіба не однаково! — мовив батько Горіо. — Дванадцять тисяч франків витрачено.

— Я догадуюсь, — сказала графиня, — це для пана де Растіньяка. Ах, бідна Дельфіно, схаменися! Поглянь, до чого я дійшла.

— Люба моя, пан де Растіньяк не здатен обібрати свою коханку.

— Дякую на слові, Дельфіно; в моєму тяжкому становищі я сподівалась від тебе кращого. А втім, ти ніколи не любила мене.

— Ні, вона любить тебе, Назі! — вигукнув батько Горіо. — Вона мені оце щойно казала це. Ми говорили про тебе, і Фіфіна казала, що ти красуня, а вона тільки гарненька.

— У неї холодна краса, — мовила графиня.

— Та хоч би й так, — заперечила Дельфіна, спаленівши. — А як ти ставилась до мене? Ти зреклася мене, через тебе переді мною зачинилися двері всіх домів, де я хотіла бувати, ти користалася з усякої нагоди, щоб зробити мені прикрість. А хіба я приходила сюди, як ти, щоб висмоктувати з нашого бідного батька тисяча по тисячі всі його гроші? Хіба я довела його до того стану, в якому він опинився? Це на твоїй совісті, сестро! Я відвідувала батька, коли тільки могла, я його не виганяла з дому, не приходила лизати йому руки, коли він був мені потрібен. Я навіть не знала, що він витратив для мене дванадцять тисяч франків. З моїми грошовими справами все гаразд, ти знаєш; тато робив мені подарунки, але я їх ніколи не випрохувала.

— Тобі більше поталанило: пан де Марсе багатий, це ти добре знаєш. Ти завжди була підла, як золото. Прощай, у мене нема ні сестри, ні…

— Замовкни, Назі! — крикнув батько Горіо.

— Тільки така сестра, як ти, може повторювати вигадки, яким ніхто не вірить, ти — страховище, — сказала Дельфіна.

— Діти мої, діти, замовкніть, а ні, то я при вас накладу на себе руки.

— Ну що ж, Назі, я прощаю тобі, — сказала пані де Нусінген, — ти нещасна. Але я добріша за тебе. Казати мені таке саме в ту хвилину, коли я хотіла зробити все, аби тільки врятувати тебе, навіть піти у спальню до свого чоловіка, а цього я не зробила б ні заради себе, ні заради… Це варте всього того лиха, якого ти мені заподіяла за дев'ять років.

— Діти мої, діти, обніміться! Ви ж — ангели.

— Ні, облиште мене! — вигукнула графиня, відштовхуючи батька, що взяв її за руку. — Вона має до мене ще менше жалю, аніж мій чоловік. Можна подумати, що вона — взірець усіх чеснот!

— Хай люди кажуть, що я винна гроші панові де Марсе, — все-таки це краще, ніж признатися, що пан де Трай коштує тобі більше ніж двісті тисяч франків, — відповіла пані де Нусінген.

— Дельфіно! — крикнула графиня, ступивши крок до неї.

— Я кажу тобі правду у відповідь на твій наклеп, — холодно відповіла баронеса.

— Дельфіно! Ти…

Батько Горіо кинувся до графині і затулив їй рота рукою.

— Боже! В чому це у вас руки? — спитала Анастазія.

— Так, так, вибачайте, — мовив бідолашний батько, витираючи руки об штани. — Я ж не знав, що ви прийдете, я переїжджаю.

Він зрадів, що викликав докір і обернув на себе доччин гнів.

— Ах! — вів далі старий, сідаючи. — Ви краєте мені серце. Я вмираю, діти мої. Мозок мій палає, мов у вогні. Та будьте ж милі, добрі, любіть одна одну. Ви мене вб'єте! Ну, Дельфіно, Назі, опам'ятайтесь, ви обидві й винуваті, й ні. Дедель, — сказав він, підводячи на баронесу повні сліз очі, — їй треба дванадцять тисяч франків, давай пошукаємо цю суму. Не дивіться так одна на одну. — Батько став навколішки перед Дельфіною. — Попроси в неї пробачення, заради мене, — прошепотів він їй на вухо, — вона нещасніша за тебе, ну!

— Назі, бідна моя, — сказала Дельфіна, налякана виразом дикого, божевільного страждання, що з'явився на батьковому обличчі, — я винувата, поцілуй мене…

— Ах! Ви ллєте цілющий бальзам на моє серце! — крикнув батько Горіо. — Але де знайти дванадцять тисяч франків? А що, як я піду замість когось у рекрути?

— Батьку! — вигукнули обидві дочки, обіймаючи його. — Ні, ні!

— Хай Бог нагородить вас за самий цей намір, усім життям своїм ми не зможемо за це заплатити, правда ж, Назі? — сказала Дельфіна.

— До того ж, любий тату, це була б тільки крапля в морі, — зауважила графиня.

— То що ж, виходить, не можна нічого заробити й своєю кров'ю? — вигукнув старий у розпачі. — Я віддам своє життя тому, хто тебе врятує, Назі, я вб'ю будь-кого заради цього! Я зроблю, як Вотрен, піду на каторгу, я… — Горіо спинився, наче вражений громом. — Нема нічого! — кричав він, рвучи на собі волосся. — Якби я знав, де можна вкрасти, але ж це дуже важко — знайти таке місце. До того ж потрібні люди, час, щоб пограбувати банк. Отже, мені лишається вмерти, тільки вмерти. Так, я вже ні на що не придатний, я вже не батько, ні! Вона мене просить, вона в скруті… А я, жалюгідний, нічого не маю. Ах ти, старий негіднику, ти собі забезпечив довічну ренту, а дочки? Що ж, виходить, ти їх не любиш? Пропадай, пропадай тепер, як пес! Так, я гірший за собаку, собака не вчинив би так! Ой голова моя! Вона горить…

— Тату, перестаньте!.. — скрикнули обидві жінки, підбігши до батька, щоб не дати йому