Читати книгу - "Списоносці"

був в Угорщині під час контрреволюційного заколоту. Поряд з іншими завданнями йому доручили привезти документи для Жолта Райнаї на ім'я Шандора Капчоша. І тут я помилився, бо гадав, що Жолт прибув до нас з бездоганними документами. Але це зізнання свідчить про те, що молодий Райнаї був упевнений в перемозі контрреволюції і не вважав за потрібне маскуватися. Коли ж стала ясна поразка, він, очевидно, негайно почав вимагати документи у своїх керівників.

— Чому ж він не втік в Австрію?

— А ви згадайте той шарварок, який зчинився подекуди після поразки контрреволюції. Заколотники все ще сподівалися реставрації капіталізму. Згадайте їхнє гасло: «В березні знову починаємо!» Жолт неодмінно хотів бути свідком відновлення контрреволюції. Але він прорахувався і тому, мабуть, вимагав спішно надіслати документи. Коли перші біженці з Угорщини перейшли австрійський кордон, в них почали скуповувати особисті документи. Про це ми знали. Так списоносці дістали і документи того нещасного Капчоша.

Тим часом зібралися всі начальники відділень, і Коронді дав останні інструкції перед операцією.

До десятої вечора пілюлі мігрені її діяли скрізь успішно.

Всіх членів шпигунських організацій було затримано.

Коли Коронді повернувся від Марії з репетиції, вже почалися допити арештованих. На столі підполковника лежала папка з сургучними печатями.

— Почнемо читати, товаришу підполковник? — спитав Када.

— Зараз ні. В нас є інша невідкладна робота. Цю папку ми теж досконало вивчимо. Це, очевидно, буде вже новий розділ «славної» історії «Списоносців».

Наступної ночі о дванадцятій годині по них приїхала машина. Када сів біля шофера, Коронді вмостився коло Райнаї на задньому сидінні. Вони поволі виїхали на Велику кільцеву.

— Гляньте на місто, Райнаї! Невже вас не хвилює, що з п'ятдесят шостого року воно стало набагато красивішим?

Жолт Райнаї мовчки сидів біля Коронді. Поверх грубого тюремного одягу на ньому було надіте зимове пальто, м'який капелюх він насунув на очі. З учорашнього дня Райнаї оволоділа цілковита апатія. Агент не був поінформований про події і тому не міг збагнути причини катастрофи. Він розумів тільки те, що все пішло прахом. Якийсь землетрус вирвав з-під його ніг грунт, і він безнадійно летить у прірву. Що сталося з батьком? Невже старик сам прибув до Угорщини з якимсь завданням і тут попався на гачок? Якщо послали його, то, очевидно, для цього були важливі підстави. Але ж батько міг знайти тисячі причин, щоб уникнути подорожі: це ж безглуздя — іти на такий риск! Жолт надто добре знав свого батька? неймовірно, щоб він сам, добровільно вирушив у цю небезпечну подорож. До того ж за останні роки батько дуже постарів, ослаб. Він весь час хворів і став дуже нервовим. Але схоже на те, що батько дістав наказ, не виконати якого не міг. «Ми тільки слуги, — думав Жолт з люттю. — В них гроші, в них і влада! Вони замовники, а ми виконавці! В Бонні, Вашінгтоні, Лондоні, Парижі сфабрикують плани, розроблять інструкції — і закрутяться колеса машини, потече рікою кров, захрустять роздроблені кістки. Але цих звуків не чути за оббитими шкірою дверима, вони не долинають до вух елегантно одягнених панів. Людське життя для них нічого не варте, бо на місце загиблих вони куплять за долари нових дурнів. Без кінця напихають ці пани в свою м'ясорубку свіже людське м'ясо. Не біда, що ця робота дає мізерні наслідки і пожирає величезні кошти. Цей засіб найдешевший, бо ж не панам доводиться рискувати своєю шкурою…

Тільки б вирватися звідси… Врятуватися… Але як? Куди мене везуть? Що вони хочуть від мене? І звідки в них така сила?»

В уяві Жолта постали картини жовтня і листопада 1956 року: скалічене, зруйноване місто, обдурені й божевільні від розпачу люди. Він розумів, що всі надії його були марними ілюзіями. Тепер у вечірньому місті панували спокій і порядок. Скрізь височіли нові будинки. Вулиці сяяли неоновим світлом. Десь здалеку долетів дзвінкий жіночий сміх. «Ох, жити!.. Тільки б жити!.. Якби ще раз вирватися звідси, — думав Райнаї. — Все набридло!»

Він більше ніколи не тягав би з вогню каштанів для інших, для тих, хто в ці хвилини безтурботно бенкетує в місцях розваги Відня, Парижа, Західного Берліна. Вони розкошуватимуть у гарячих обіймах красунь і в той ранок, коли його виведуть на холодне тюремне подвір'я. Йому ще раз прочитають відомий уже вирок. І він, Жолт Райнаї, переступить зловісний поріг життя в той час, коли ці пани, свіжо поголені, з квіткою в петлиці, прощатимуться з своїми коханками, щоб піти на пошуки нових людей, нових жертв, яких також одного ранку виведуть на холодне тюремне подвір'я…

Машина мчала по Великій кільцевій. На площі Борарош вона розвернулась, пробігла бульварами Ференца, Йожефа і Леніна, потім безшумно покотилася вулицею Республіки, до міського парку.

«Куди мене везуть?»— з тривогою думав в'язень.

Вулиці були пусті, тільки де-не-де на алеях, обсаджених двома рядами дерев, бовваніли постаті запізнілих перехожих та закоханих парочок.

На площі Героїв Коронді зупинив машину. Всі, крім шофера, вийшли і попрямували в міський парк.

На мосту, перекинутому через озеро, Райнаї спитав:

— Куди ви мене ведете?

— На невеличку нічну прогулянку. Подивіться, який чудовий Вайдагунядський замок, — промовив Коронді. — Хіба ви не хочете після тюремної задухи ковтнути свіжого повітря? Чого ви так тремтите? Правда, вже досить холодно, незабаром зима. Крім того, в цьому кутку парку темнувато, освітлення тут препогане. Для людей із злими намірами цей куточок — просто знахідка. Сподіваюсь, на нас тут не вчинять нападу. Проте не завадить підготуватися до захисту.

Вони зупинилися. Коронді витяг з кишені пістолет.

— Візьміть, Райнаї! Це дев'ятиміліметровий. Ви ж умієте поводитися з пістолетом, адже у вас була така сама службова зброя. Не вагайтесь, беріть!

Жолт тремтячими руками взяв зброю, його долоня звично обхопила рукоятку.

— Не задумайте пустувати, Райнаї. Він не заряджений, але в тому, що лежить у мене в кишені, куля вже в стволі. Ну, а тепер можемо йти, нам нема чого боятися. Ви знаєте дорогу, правда? Ну, будьте ж ввічливішим, відповідайте!

— Що ви… хочете…