Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

— Ні, почекай. Чи це означає, що ти… я…

— Це означає, що я тебе кохаю.

Дана нетерпляче відмахнулася від цього зізнання.

— Я знаю. Інакше б мене тут не було.

— Де?

— Ніде. Ні в твоєму ліжку, ні в твоєму житті. Я про дітей…

Очі Любка з прозорих на мить стали густими, як фіолетове чорнило.

— Так, мабуть. Ні, без мабуть. Так. Я хотів би від тебе малюка. Ти будеш чудовою мамою, варто лиш поглянути на Мирося, та й узагалі… жінкам це потрібно.

— Ти ще зрозумієш, коханий, що чоловікам це потрібно не менше.

— Уже зрозумів. Коли Уранія[12] щось пояснює, Ерато[13] присоромлено мовчить.

Неждана фиркнула.

— А який стосунок я маю до астрономії?

— Теж точна наука.

— Без сумніву. Та краще скажи мені, кого б ти хотів — хлопчика чи дівчинку?

Любко озирнувся і дуже серйозно мовив:

— Не має значення. Це буде моя плоть і кров. Моя і твоя. Тільки це важливо, — і, пустотливо підморгнувши їй, спитав. — Вже можна вибирати ім’я?

— Почекай з годину, — сміючись, порадила Дана. — А якщо ти швидко повернешся, і взагалі будеш добре себе поводити, я бонусом напишу для тебе програму зі складання віршів.

— Дякую, не треба, — Любомир усе ще стояв на порозі й дивився на неї так ніжно, що вона таки засоромилась, спалахнула, як маків цвіт. — Я за місяць сам цілу збірку написав. Присвячену тобі.

— Та коли ж ти встиг? — Дана вигукнула це і затиснула вуста рукою.

— Доки ти спала, любове моя. Доки ти спала…

Море пінилося й буркотіло, вилизуючи рінь до блиску, непідвладного навіть сонцю. Деякі камінці, щоправда, упиралися, швидко висихали, та солоні язики хвиль охоплювали їх знову і знову, підминали під себе, бавилися ними, пересуваючи з місця на місце, наче кості доміно. Дана сиділа на березі, закотивши довгу ситцеву спідницю аж до талії, і байдуже спостерігала за всім, що її оточувало: і за вічною грою морської води, І за марними спробами якогось плейбоя привернути її увагу. Бідолаха курсував повз Дану кожні п’ятнадцять хвилин, мабуть, за графіком, і вигравав м’язами так, що в будь-якому іншому випадку це її хоча б насмішило.

Зараз їй було все одно. Їй хотілося померти.

Оксамитовий сезон. Яке гарне визначення для лагідного моря і сонця, що вже не пече, а лише делікатно пестить твою шкіру, і для фруктів, осінніх, улюблених, соковитих — кавунів, динь, винограду та яблук. Оксамит… це слово довіку буде нагадувати їй про Любка.

Їй узагалі все про нього нагадувало. Це невеличке містечко біля гори Аю-Даг, Ведмідь-гори, що називається Партеніт — «місто Діви» — Дана приїхала сюди, бо Любомир якось обмовився, наскільки тут гарно. Щоденні дзвінки Тамари — несила вже вислуховувати: «Ну як ти там?» Як вона там? Кепсько. Знати б ще, де вона взагалі, на якому світі? Співчутливий голос Ігоря: «Ми з Мирком сумуємо за тобою. Тримайся там, люба». І незвично м’які слова, як для сеньйора Твердий Горішок: «Ти повинна бути мужньою, дівчинко. Заради тих, хто любить тебе. Життя — це ціла вервечка знахідок і втрат. У ній не буває намистин одного кольору. Повір, я розумію, про що говорю».

Пану Михайлу Дана вірила — він таки розумів. Хто-хто, а він справді знав, що каже.

Ось тільки вона нічого не знала, хоча й хотіла. У неї було безліч запитань, а серед них найголовніше — за що?!

Вона дивувалася приреченості, з якою жила всі ці дні, і світові, що вмить став чорно-білим негативом. Так, наче у ньому згасли відразу всі дитячі усмішки та материнські очі, а закохані пари, що взяли моду цілуватися у непристосованих для цього місцях, почали викликати в Дани глухе роздратування замість романтичної ностальгії. А колись же й вони з Любком поводилися так само вільно, якщо не гірше, їм нічого не варто було, зупинившись посеред вулиці, обернутися одне до одного і спрагло пити тепло та ніжність коханих губ, котрі насправді і є життям. Дана знала, що належить Любомиру — і не бачила в цьому нічого поганого, бо він так само належав їй, і це було взаємне володіння без обмежень та запитань, на самій лише довірі та любові, це була веселка відчуттів, що згасла у затягнутому хмарами небі, лишивши по собі неймовірний біль… З того дня, коли Любко дивом знайшов її, коли назвав нагідкою — так, як називав її лише Ден, вона нарешті переконалася, що світ ніколи не вкладеться у прокрустове ложе формул та схем, хоч би якими складними вони були. І це відкриття зненацька дуже втішило Дану. А потім… цікаво, чи вміють заздрити боги? Чи, може, вони так розважаються? Чому це мало статися саме з нею — з ними? За що?!

Маршрутка, що врізалась у бензовоз на виїзді зі Львова — хто посадив у неї Любка? Бог? Чорт? Доля? Чому в ній не знайшлося місця для ґвалтівників та вбивць? Чому в