Читати книгу - "Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Почулося, ніби біля воріт зупинилася машина. Це Лисицю справді збудило. Від спраглого сну очікування. Напружився й подивився на пістолет. Стоїть на запобіжнику. Зніми — і можна диктувати свою волю. Якщо, звісно, напроти не бойовий. Тоді виконуватимеш чужу…
У заґратоване віконце побачив, як у двір відчинилися ворота. Зрозуміло. Невдалий варіант. Та інакше, мабуть, і не можна. Мало простору. Спочатку треба заїхати до двору, зачинити ворота, і вже після цього вивільняти в’їзд до гаража. А потім — задки-задки. Значить, увійде через двері, щоб відімкнути ворота.
Перебіг до протилежної стіни і, наскільки можливо, приліпився. Почув кроки втомленої людини. Це добре. Хоча в екстремальній ситуації втому може як рукою зняти.
— От дурило, — вилаявся знайомий голос. — Це ж треба таким роззявлякою бути. Краще б голову забув!
Відчинилися двері. Увійшов так само втомлено й попрямував до воріт. Лисиця нечутно зняв пістолет із запобіжника, наставив услід і лагідно мовив:
— Привіт, Вовчику-братику!
Той з несподіванки аж підстрибнув і голосно вилаявся. Озирнувся. І — завмер, наче закінчився бензин.
Лисиця щасливо посміхнувся:
— А я аж втомився чекати. Ти чого так довго?
— Що ти тут робиш? — ледве видавив із себе, заїкаючись, Вовчик.
— Я не зрозуміло сказав? — підняв брови Богдан. — Тоді повторюю: тебе чекаю.
— А чого ж до «Капрі» не приїхав? — Вовчик удавав, що він пацієнт Павлівки.
— Тут чекати зручніше.
— То що хотів?
— Щоб ти розповів, навіщо вбив Ольгу Довгань, Оксану Мірошник, Антона Свідерського, Стаса Горбатюка, генерала Гжицького.
— Влада Листьєва, Вадима Гетьмана, Макса Бєшеного, Розу Люксембург… А ще — Калігулу й Нерона… Ти з дуба впав?
— Я не жартую. А Нерон, до речі, вчинив самогубство. — Лисиця вже не посміхався. Уважно стежив за супротивником. Той, схоже, швидко приходив до тями. І зупиняв його лише «шмайсер». Але це «лише» мало серйозну вагу. Непідйомну.
— Я теж не жартую. — Вовчик рентгенив професора очима. — Які там жарти, коли на тебе чіпляють усі смертні гріхи? Те, чого ти не робив.
— Чи ж так?
— Саме так.
— Маю значні сумніви.
— Ніхто не забороняє.
— Згоден. А я ось подзвоню 102. Так тим швидко повіриш. Ці хлопці — знані віртуози переконання. Майстри мистецтв, я б сказав. Та й давно шукають зустрічі з тобою. — У руках справді з’явився телефон.
— Може, домовимося? — зробив Вовчик крок уперед, але зупинився. — У мене є гроші. Я непогано заплачу.
— Скільки?
— Сто тисяч зелені.
— Де взяв?
— Де взяв, там уже немає.
— Убивствами заробив?
— Бери, бо передумаю.
— Гаразд.
«Чудово, — подумав, — заразом дізнаюся, де грошики тримає».
— Пішли до хати.
— Ти перший.
Вовчик неохоче рушив. Лисиця слідом — на безпечній відстані.
Вийшли з гаража. Вовчик озирнувся:
— А як ти мене знайшов?
— Довга історія, — закивав. — Принесу передачу в камеру, тоді й розкажу. Ти кефір з печивом любиш?
— Зачекай, — зупинився «полонений», — візьму ключі від хати. У «бардачку».
— Давай.
Вовчик рушив до машини, а Лисиця почав ховати телефон. Але тут його відразу пробило: що ти накоїв?! Невиправна помилка!!! Та було вже пізно. Сумним оком на професора дивився банальний, але переконливий «Макаров». Той з'явився у Вовчика в руках саме з «бардачка». Дідько! Позашлюбний син Коперфільда! Лисиця відчув: бойовий.
Обидва стояли з націленими один на одного пістолетами. Можливо, таке дійство могло б тривати й вічність, але Вовчик, очевидно, стільки чекати не міг. Він заговорив першим:
— Твій грошовий виграш переходить до наступного тиражу. — На обличчі почала розгоратися посмішка. — Наше життя лотерея… Та й у хаті грошей немає. Але
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки», після закриття браузера.