Читати книгу - "Чарівні створіння"

вони,— закашлялася тітка Дел, намацуючи краї прямокутного отвору в кам’яних стінах. Маріан здерла мох із плити, і та виявилася дверима. Бібліотекарка встромила в замок місячний ключ, і він провернувся так легко, ніби його відмикали тільки позавчора, а не сотні тисяч днів тому. Двері були не з дерева, а з каменю, і я б ніколи не повірив, що тітці Дел вистачить сил їх відчинити.　

Вона зупинилася на сходах і покликала мене жестом. Дел знала, як нещадно спливає час. Пригнувшись під заростями моху, я вдихнув вогке повітря, піднявся кам’яними сходами і,　нарешті вибравшись із тунелю, застиг: переді мною стояв той самий кам’яний стіл у склепі, той самий, що стільки літ тримав на собі «Книгу місяців».

Я знав, що не помилився, бо книга лежала на ньому й зараз.

Та сама книга, яка зникла сьогодні вранці з полиці в моїй шафі. Я не міг збагнути, як вона тут опинилась, але запитувати не мав часу. Вогонь наближався до нас, і я розумів це навіть не зі світла, а зі звуку.

Полум’я шаленіло, сповнюючись гніву, хаосу і сили руйнування. Воно оточило мене зусібіч, а дим був таким густим, що я не міг продихнути. Жар палив волосся в мене на руках, і все це було схоже на видіння з медальйона, чи навіть гірше — на останній з моїх снів, де Ліну поглинала пожежа.

Я впізнав знайоме відчуття. Я втрачав Ліну.

«Ліно, де ти?»

«Допоможи дядьку Мейкону».

її голос танув. Я відігнав дим, щоб роздивитися мобільний.

23.53. Сім хвилин до опівночі. Як пізно!

Бабуся узяла мене за руку:

— Немає чого стовбичити, шукаймо Мейкона.

* * *

Ми з бабусею разом кинулись у вогонь — крізь довгий ряд палаючих верб, що обрамлювали арку — вхід до кладовища й саду; крізь охоплені полум’ям чагарники, дуби, карликові пальми, розмарин і лимонні дерева. Все горіло вогнем. Удалині я почув кілька останніх залпів: інсценування битви добігало кінця, і його учасники готувалися до запуску феєрверків, навіть не здогадуючись, які феєрверки розгораються тут. У Ґрінбраєрі палав весь сад, галявина, усе навколо склепу.

Ми з бабусею пробиралися крізь дим, аж доки не наблизилися до обвуглених дубів і того місця, де досі лежав Мейкон. Бабуся нахилилася й торкнулася його щоки.

— Слабкий, але все з ним буде гаразд.

Тієї ж миті Мовчун Редлі перекинувся і, ставши на усі чотири лапи, знову приліг поряд з хазяїном.

Мейкон силкувався розвернутися до бабусі. Його голос звучав тихіше за шепіт:

— Де Ліна?

— Ітан знайде її. А ти лежи, доки я допоможу місіс Лінкольн.

Лінк уже був біля матері, й бабуся без зайвих слів побігла до них. Я ж шукав у вогні Ліну, але не бачив ні її, ні Гантинга, ні Ларкіна, ні Сарафини.

«Я тут, нагорі, на надгробку. Але, здається, я застрягла».

«Тримайся, Ліно, я йду».

Я пробирався крізь полум’я, тримаючись тих стежок, які пам’ятав іще від часу наших з Ліною прогулянок у цьому саду. Що ближче я підходив до склепу, то сильніше мене обпікав вогонь; було таке враження, наче у мене облазить шкіра, і я розумів, що вона вже починає тліти.

Піднявшись на безіменний надгробок, ногою я намацав опору в потрісканій кам’яні стіні й підважився вгору. На даху гробниці стояла частково розбита статуя, схожа на янгола, і я, вхопившись, здається, за її щиколотку, видерся на край склепу.

«Швидше, Ітане! Ти мені потрібен!»

І ось тут я опинився віч-на-віч із Сарафиною.

Яка засадила мені у живіт ніж.

Справжній ніж у справжнє тіло.

Кінець сну, який нам не давали додивитись. От тільки цього разу все було насправді, і я відчував це так само, як і кожен сантиметр леза всередині свого живота.

«Здивувався, Ітане? Гадав, на чародійській радіохвилі тільки Ліна?»

Голос Сарафини танув.

«От тепер я подивлюся, чи вийде з неї світла».

* * *

Непритомніючи, я думав лишень про те, що у формі конфедерата був викапаний Ітан Картер Вейт. З такою самою раною в животі, тим самим медальйоном у кишені. Навіть незважаючи на те, що все моє дезертирство полягало в обірваній баскетбольній кар’єрі, а не втечі з армії генерала Лі.

А ще я мріяв про дівчину-чародійку, яку кохатиму вічно. Як і той, інший Ітан.

«Ітане! Ні!»

Ні! Ні! Ні!

Ще мить я кричала, а потім звук застряг у мене в горлі…

Я згадала, як падав Ітан, як шкірилася мати, як виблискував її ніж.

Згадала кров.

Ітанову кров.

Не може бути!

Все застигло, завмерло, як у музеї воскових фігур. І дим, такий самий купчастий і сірий, опинився між небом і землею, завис у повітрі, як сценічна декорація з картону. Полум’я, як і раніше, було прозорим і гарячим, але не поширювалось і не шипіло. Не рухалося повітря. Все залишилося таким, як і мить тому.

Бабуся схилилася над місіс Лінкольн, не встигши торкнутися закляклою рукою її щоки; Лінк тримав матір за руку, стоячи навколішках у болоті, як малий переляканий хлопчина. Тітка Дел і Маріан скрутилися перед входом до склепу, затуляючи обличчя від диму.

Дядько Мейкон лежав на землі, а до нього притискався Мовчун. Гантинг прихилився до дерева, милуючись тим, як майстерно впорався з братом. Шкіряна куртка Ларкіна палала вогнем, а сам він був обернений у бік Рейвенвуду. Біг не в епіцентр подій, а геть.

І Сарафина. Мати тримала високо над головою стародавню зброю темних чародіїв — різьблений кинджал. Її обличчя спопеляв вогонь ненависті, полум'я злості. З кинджала на Ітанове тіло досі скапувала кров, застигаючи в повітрі.

Одна рука Ітана звисала з даху гробниці, нібито тягнучись до кладовища під склепом.

Усе це нагадувало наш сон, тільки навпаки.

Бо виявилося, що не я вислизнула з його рук, а його відірвали від мене.

Розганяючи вогонь і дим, я потягнулася з дна склепу до Ітанових пальців. Звелася навшпиньки, але все одно ледь-ледь змогла його торкнутись.

«Ітане, я кохаю тебе. Не залишай мене саму. Я сама не дам цьому ради».

Якби світив місяць, я б могла роздивитися його обличчя, але жовтий диск зник. Світло випромінював лише вогонь, але й він застиг навколо мене непорушною стіною. Небо зяяло чорною пусткою. Сьогодні я втратила все.

Мої ридання перейшли у схлип, і тоді я сплела наші пальці, усвідомлюючи, що його рука вже ніколи не торкнеться мого волосся.

Ітан.

Я хотіла щосили прокричати його ім'я, хоч і знала, що ніхто мене не почує.