Читати книгу - "Хотин"

— Усе позаду, горличко ти моя сизокрила. Тепер не відпущу. Тепер ти моя!

А Юстися обвила руками його шию і закоханими очима дивилася на Максима. Її обличчя сяяло. Олена, яка нишком глянула на закоханих, прикрила вуста долонею і засміялась.

— Дочекалася, голубонько! — прошепотіла вона і перехрестила закоханих.

Час для Максима зупинився. Він, мов крізь сон, бачив усе навколо. Довго тер себе турецьким милом у кімнаті для купання, поливав голову теплою водою. Потім із насолодою витирав мускулисте тіло м'яким рушником і одягав чистий пахучий одяг. Сидів за довгим столом, пив темне солодке вино, щось їв, але весь час бачив перед собою тільки її обличчя. Усміхнене, щасливе і невимовно прекрасне.

Зачекавши дві години, Андрій Кульбаба зрозумів, що до ранку Горбоноса не буде. Він відкинувся, спираючись спиною на холодну кам'яну стіну, і покликав господаря. Той миттю підбіг, витираючи руки брудним рушником.

— Давай-но ще меду. Добрий мед. Але спочатку пошли хлопця, нехай коней розсідлає. Та вівса їм не шкодуй… Ночувати тут буду.

Андрій недбало кинув на стіл кілька срібних монет. До корчми з галасом увалювалася весела компанія ремісників напідпитку. Побачивши запорожця, вони загомоніли ще сильніше.

— Козак! Роздери мене чорт, козак! Шинкарю!

Їм назустріч уже біг корчмар.

— Слухаю, пане цехмістре.

Чолов'яга в зеленому кунтуші з червоним обличчям і густими вусами, який кликав шинкаря, витягнув із кишені пригорщу дзвінких монет.

— Тягни, христопродавцю, усе, що маєш найліпше. Та гляди мені, найліпше! Для славного запорожця, захисника Вітчизни тягни!

Чолов'яга повернувся до Андрія, що із цікавістю поглядав на нього, повільно пережовуючи курячу ніжку. Притулив до грудей правицю і низько вклонився козакові. В Андрія від здивування з рук випала кістка.

— Дякую тобі, хлопче, за роботу криваву вашу. Дякую за оборону від турків поганих, — белькотів цехмістр п'яним голосом.

Але його вже хапав за руки другий майстер у такому самому зеленому кунтуші.

— Не звертай уваги… Пане цехмістре, пане цехмістре, козак розуміє, що ми вдячні. Але ж не пристало вам так шапку ламати.

— Пусти! — цехмістр відпихнув порадника й важко сів на лаву напроти Андрія.

— Випий з нами, сину. І закуси! Велику шану зробиш Мацею Ракошанському. А Мацей Ракошанський не хто-небудь, Мацей Ракошанський — цехмістр кам'янецьких зброярів! І тебе, сину, запрошує не тому, що п'яний, а тому, що шапку знімає перед подвигом вашим хотинським!

Андрій широко посміхнувся. Він почував, що вечір не мине даремно.

— А чому ні! І вип'ю, і закушу, ще й вас пригощу. Ще й заспіваємо!

— Ух! Козак! Справжній козак! Ех, де моя молодість! — підкрутив вуса Ракошанський.

Зброярі з галасом і жартами обсіли стіл, що за ним сидів Андрій, а корчмар уже носив тарелі з печенею, запашні скиби хліба, квашені гриби, вуджених коропів і сулії з медами й горілкою. Андрій ледве встигав відповідати на питання майстрів: їм було цікаво все, що діялось у Хотині. Вдарили келихами, і загула буйна чоловіча гулянка. Зі щирими тостами, жартами і сміхом. З піснями, що від них закладало вуха, з міцними потисками рук і хмільними зізнаннями у повазі. Потекла оковита у горлянки і цівка золота до корчмаревої кишені. А той лише потирав від задоволення руки: нарешті закінчилася триклята війна, і в Кам'янець потягнуться подорожні, не минаючи його корчми, що біля самої Руської брами.

Затихли вже далеко за північ. Зброярі по одному, по двоє розійшлися по домівках. Декого довелося підтримувати. Ракошанський на завершення бенкету розцілувався з Андрієм і теж вийшов. Він хоча й заточувався, але рішуче відкидав усі спроби його підтримати.

— Геть, шмаркаті! Ще не вродився той, хто мене під руки водитиме… ех, запорожцю! Ех, моя молодість козацька! — все ще заплітаючи п'яним язиком, він вивалився за двері.

Нетвердими ногами Андрій приступив до столу. Випив ще добрячий келих меду і без пам'яті гепнувся на чималеньку купу соломи у дальньому кутку…

Максим у цей час лежав поряд з Юстисею на вже знайомому ліжку. Пригорнув до себе і слухав її розповіді про незнайомих йому міщанок, їхніх чоловіків. Про бенкети і танці, про походи на ярмарки і до крамниць, і ще про тисячу дрібниць. Аж раптом Юстися зупинила саму себе.

— Про що це я? — з прикрістю вимовила вона. — Це ж тобі не цікаво.

— Цікаво, мені все цікаво. Твій голос наче спів. Розповідай далі.

— Ні, то пусте. А як ти?

— У мене все добре. Якщо ти поряд, усе добре.

— Я хвилювалася за тебе. Думала, а раптом і тебе… як Марека… Господи, що це я знову!

— Усе добре!

— Страшно було?

Максим уже зібрався відповісти звичайними для запорожця жартами, але чомусь замислився.

— Після того, як поїхав від тебе, боявся, — мовив він по хвилині роздумів.

— А до того?

— До того? Мабуть, ні. Я й не думав над цим. У нас це не заведено, розумієш?

— Не заведено боятися смерті?

— Звичайно. Хоча не всякої смерті. У бою вмерти — за честь, багато хто навіть шукає такої смерті.

— Господи, як це страшно. Як же ти жив серед таких шибайголів?

— А ти?

Юстися вперлася рукою Максимові в груди й подивилась на нього зверху вниз.

— А що я? Дружина шляхтича. Донька сотника…

— Отже, козачка?

— Звідки ти знаєш?

— Грабовський казав тоді, на герці. Я спочатку не зрозумів… Хлопська кров до своєї тягнеться. Такими були його слова.

— Мені він не наважувався таке сказати. Втім, я цього не приховувала. Так, я донька козацького сотника, але це не те саме, що кидатись у бій з надією померти. Батько мене беріг від жорстокості. Навіть із козаками забороняв розмовляти. Все ж ти не відповів на моє запитання.

— Вони не шибайголови, Юстисю. Вони дуже гарні й добрі люди. Просто живуть постійно під загрозою смерті. Тим, хто тремтить над своїм життям, дістається перша куля. Його рука слабка і не може втримати шаблю, а це смерть. Отже, хочеш чи не хочеш, а будеш сміливим. А ще ці люди найвірніші у світі друзі.

— Познайомиш мене з ними?

— Звичайно. З одним навіть завтра.

Юстися крутила на пальці подарований коханим перстень. Від свічок, що горіли у численних світильниках, у ньому вигравали тисячі блискучих вогників.

— Ніколи не бачила такого великого діаманта. Він, напевне, коштує великих грошей.

— Хіба? Це ж просто цяцька.

— Це діамант, дурнику, — Юстися грайливо скуйовдила Максимового оселедця.

— Це тобі подарунок від Гусейн-паші. У нього в наметі, здається, знайшли.

— Якого Гусейна…

— Того, того. Великого візира.

— Ти мій візир, — і Юстися нагородила Максима тривалим поцілунком.