Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11"

Він мав свою гордість — гордість чистокровної тварини, гордість північноамериканських індіанців, що й у рабстві, на плантаціях Вест-Індії, вмирали незломлені, без скарги. Так і Майкл. Він скорявся клітці й залізному ланцюжкові, бо не міг подужати їх. Він виконував свою рабську роботу на сцені й слухався Джекоба Гендерсона, однак не любив цього хазяїна, хоч і не боявся його. І через усе це Майкл замкнувся в собі. Він багато спав, нудився й покірливо терпів цілковиту самотність. Якби Гендерсон спробував прихилити його до себе, Майкл напевне відгукнувся б на ту спробу, але Гендерсон любив лише маячне Сведенборгове мудрування, а на Майклі тільки заробляв гроші.

Часом бували й труднощі. Майкл покірно терпів їх. Найтяжче було подорожувати залізницею взимку, коли іноді після останньої вечірньої вистави в якомусь містечку він мусив кілька годин сидіти в клітці на пероні, дожидаючи поїзда, що відвезе їх на гастролі до іншого містечка. Одної такої ночі, в Міннесоті, поруч нього замерзли в клітках на смерть два пси із собачої

трупи. І сам він тоді прикро промерз, а надто немилосердно в’їдався холод у плече, поранено леопардовими пазурами. Та зав-. дяки міцнішому здоров’ю і кращому доглядові Майкл витримав.

Супроти інших циркових тварин йому таки жилося незле. Здебільшого він навіть не знав і не здогадувався, яке знущання терплять поряд нього чотириногі колеги. Один номер, який три місяці йшов у тій самій програмі, що й Майклів, набув скандальної слави серед естрадних акторів. Навіть найбездушніші з них обурювалися з того номера й із самого дресирувальника, Дакворта, дарма що в публіки «Даквортові вчені коти й пацюки» весь час мали великий успіх.

— «Вчені коти»! — пирхала невеличка тендітна велосипедистка Перль ла Перль. — Товчені коти, а не вчені. їх так позабивано, що вони самі вже поробились пацюками. Наче я не знаю!

— «Вчені пацюки»! — лаявся в барі готелю «Анандейл» акробат Мануель Фонсека, щойно відмовившись випити з Даквор-том. — Обпоєні пацюки, щоб ви знали! Чого вони не сплигнуть додолу й не втечуть, як повзуть по линві між двома котами? Бо в них нема сили сплигнути. Свіжих він якоюсь трутою підпоює, а потім голодом морить, щоб не втрачатись на труту. Він їх ніколи не годує. Наче я не знаю. Бо чого б він купляв до сорока чи п’ятдесяти пацюків щотижня? Йому їх привозять, як не пощастить купити на місці.

— Господи! — обурювалась міс Мерль Мерівезер, акордеоністка, що на сцені здавалась шістнадцяткою, проте вже мала онуків і не приховувала від знайомих, що їй сорок вісім. — Господи, мене аж злість бере, яка ота публіка дурна! Я сама дивилась учора вранці. З тридцяти пацюків сім були вже дохлі. З голоду. Він їх ніколи не годує, і коли вони повзуть по линві, то вже здихають голодною смертю. Якби вони мали в кишках хоч по крихті хліба й сиру, то посплигували б і повтікали від котів. Вони повзуть, здихаючи просто отам на линві, як чоловік, уже пів-мертвий, силкується відповзти під тигра, що жере його. Господи боже! А та публіки з дубовими головами сидить та плеще — яке, мовляв, повчально видовище!

І справді.

— Дивовижні речі можна робити з тваринами ласкавістю, — казав один глядач — банкір і старшина церковної громади. — їх можна навчити навіть любові до ближнього. Ось кішка й пацюк були ворогами від створення світу. А тепер ми бачимо, що вони вкупі виконують такі хитромудрі штуки, і ні разу жоден кіт не скривдив пацюка й жоден пацюк не виявив страху перед котами. Ось що таке людська добрість, ось яка в ній могутня сила!

— Лев і ягня, — вторував йому другий. — Сказано ж бо, що в тисячолітньому царстві лев і ягня мирно лежатимуть поряд! І це вже провіщення тої щасливої доби. Люди вже наближають тисячолітнє царство. Коти й пацюки! Подумай лишень, люба! От яка сила в добрості. Треба буде купити й нашим діткам якихось тваринок. Хай змалку привчаються бути добрими до собак, до котів, навіть до пацюків, так, до пацюків і до гарненького щиглика в клітці.

— Але ж пам’ятаєш, як сказано у Блейка [24], — відмовила йому дружина, що сиділа поруч:

В клітці пташку ув’язниш —

Бога тяжко прогнівиш.

— Не тоді, коли бути до них справді доброму, люба. Я негайно скажу купити кролів і канарку чи й парочку, і… якої породи собачку ти б воліла для наших діток, щоб бавилися з нею, рибонько?

«Рибонька» глянула на чоловіка, безмежно вдоволеного з власної добрості, і побачила саму себе ще молоденькою сільською вчителькою, що божествила Еллу Вілер Вілкокс [25] та лорда Байрона і мріяла написати власні «Пісні жаги», а як приїхала до Топіки, життя примусило її вийти за цього статечного, огрядного діловика, що з такою втіхою дивився, як коти й пацюки повзуть одне за одним по туго натягненій линві, і навіть гадки не мав, що це його дружина — та пташка, про яку сказано в Блей-кових рядках.

— Ну, пацюки й самі гидота, — казала міс Мерль Мерівезер. — Та гляньте, як він держить своїх котів! Я напевно знаю, що за ці два тижні здохло троє. Звісно, це вуличні коти, але ж і то живі створіння. А найдужче губить їх отой бокс.

«Котячий бокс», що мав надзвичайний успіх у публіки, Дак-ворт завжди показував наостанку. Двох котів у малесеньких боксерських рукавичках випускали на стіл для «товариського матчу». Звичайно, ті коти, котрі виступали з пацюками, були для боксу надто замучені й залякані. На матч Дакворт випускав ще свіжих, повних снаги, поки вони не втрачали її або не здихали, заслабнувши. Для глядачів це була прекумедна картина — іграшковий бій між чотириногими створіннями, що ніби перекривляли геройський спорт вищих двоногих істот, — людей.

Та для котів це були не іграшки. Перед самим виступом їх дратували, щоб вони загризлись по-справжньому, і аж тоді випускали на стіл. Отож в ударах, що вони завдавали один одному, були справжня злість, біль і страх. Рукавички скоро злітали, і коти, вчепившись один в одного, дряпалися та кусалися, мов скажені; коли спускали завісу, по сцені аж клапті шерсті літали. Публіку цей «несподіваний» фінал тішив найдужче, і