Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11"

— Гаррі дель Мар мав рацію, коли назвав цього пса дивом і вирішив спродати свою трупу. Він знав, що робить. Цей пес — собачий Карузо. Не те, що Кінгменів хор із битих дворняг, а справжній співак, соліст. То ж то він і не хотів ніяких штук учитись! Він давно має своє амплуа. І подумати лишень! Я трохи не віддав його отому гицелеві Дейвісу. Та, на щастя, він повернувся. Джонні, відтепер гляди його як ока в лобі, а ввечері приведеш до мене додому, і я його проекзаменую. Моя дочка грає на скрипці. Побачимо, що він співатиме з нею. Це не собака, а золота жила, або я не я.

Так відкрили Майклів хист. Вечірній іспит був досить успішний. Надарма перепробувавши багато не знайомих Майклові мелодій, Колінз виявив, що Майкл уміє співати ще «Боже, бережи короля» й «Люлі-люлі». Багато годин, багато днів тривали спроби. Марно намагалися навчити Майкла нових мелодій. Любов не спонукала його, і він понуро мовчав. Та зачувши котру-небудь із тих пісень, що навчив його стюард, він щоразу озивався. Не міг не озиватись. Чари були сильніші за нього. Кінець кінцем Колінз відкрив п’ять із шістьох пісень, які вмів співати Майкл: «Боже, бережи короля», «Люлі-люлі», «Веди нас, зоре», «Краю рідний, краю» і «Я хочу до Ріо». «Шенандоа» Майкл так більше й не заспівав, бо ні Колінз, ні Колінзова дочка не знали цієї старовинної матроської пісні, тож і не могли заграти її для нього.

— П’яти пісень вистачить, навіть як він більш ніколи нічого не навчиться, — вирішив Колінз. — Він скрізь буде окрасою програми. Це не пес, а золота жила. Щоб я пропав, якби я був молодший та вільніший, то сам би подався з ним на гастролі.

РОЗДІЛ XXXII

Кінець кінцем Майкла продано такому собі Джекобові Ген-дерсону за дві тисячі доларів.

— Це я вам його задурно віддаю, — сказав Колінз. — Не мине й півроку — і ви його не схочете продати навіть за п’ять тисяч, або я нічого не тямлю в цирковій справі. Отой собака-рахівник, що був у вас останнім часом, ніщо проти нього, та ще й завважте, що вам не треба нічого робити під час номера. І дурний ви будете, коли не застрахуєте його на п’ятдесят тисяч, тільки-но він уславиться. Я б сам нічого не хотів, як податися з ним на гастролі, якби був молодший та вільніший.

Гендерсон виявився нітрохи не схожий на жодного з попередніх Майклових хазяїнів. Він був ніякий. Ні добрий, ні лихий. Він не пив, не курив, не лаявся; одначе й не ходив до церкви і не належав до Спілки молодих християн. Він був вегетаріанець, але не фанатичний; любив кіно, надто фільми про подорожі, а весь вільний час читав Сведенборга*. Він зовсім не мав темпераменту. Ніхто ніколи не бачив його сердитим, і всі казали, що він терплячий, як Йов. Він нітився перед полісменами, залізничними кондукторами й багажними комірниками, хоч і не боявся їх. Він не боявся нічого й не любив нічого, опріч Сведенборга. Він мав натуру таку сіру, як його вбрання, таку безбарвну, як чуб у нього на голові, як очі, що ними він дивився на світ. Він не був ні дурний, ні мудрий, ні вчений. Він мало давав людям, мало вимагав від них, і хоч обертався в гамірливому цирковому світі, але жив, як самітник.

Майкл ані любив, ані ненавидів його — просто терпів. Вони вдвох об’їздили всі Сполучені Штати й ні разу не посварилися. Ні разу Гендерсон не гримнув на Майкла, і ні разу Майкл не загарчав на Гендерсона. Вони просто мирились один з одним і жили вкупі, бо життєва бистрина збила їх докупи. Звісно, ніякої щирої приязні між ними не існувало. Гендерсон був хазяїн, а Майкл — його власність. Майкл був для Гендерсона неживою річчю, бо в самому Гендерсонові не було нічого живого.

Та все ж Гендерсон був чесний, справедливий, діловитий і акуратний. Він щодня, якщо тільки вони були не в дорозі, ретельно купав Майкла й старанно витирав. І купав не похапцем, делікатно. Майкл сам не знав, подобається йому купатись чи ні. Він мусив купатись, і квит, така була його доля, як Гендерсоно-ва доля була купати його щодня.

Робота Майклова була не тяжка, цілком стерпна, хоча й одноманітна. Як не рахувати постійних переїздів з міста до міста й з містечка до містечка, він виступав кожного вечора і ще на двох денних виставах щотижня. Підносилась завіса; на сцені, декорованій, як годиться для такого уславленого артиста, Майкл був сам. Гендерсон стояв за лаштунками, невидний для публіки, і пильнував його. Оркестр грав по черзі чотири мелодії з тих, що навчив його Стюард, і Майкл співав їх — бо його мелодійне виття було таки справжнім співом. На біс він виконував тільки одну мелодію — «Краю рідний, краю». А потім, ще як публіка шаленіла, аплодуючи собачому Карузо, Гендерсон виходив на сцену, вклоняючись до зали й усміхаючись завчено радісною і вдячною усмішкою, удавано по-приятельському клав Майклові руку на спину, тоді обидва, Гендерсон і Майкл, уклонялися ще раз, і завіса падала.

І все ж Майкл був в’язень — довічний в’язень. Його добре годували, купали, водили гуляти, але він ні на хвилинку не мав волі. Під час переїздів він день і ніч мусив сидіти в клітці — правда, досить просторій, щоб вільно стояти й обертатись, не дуже вигинаючись. Іноді, по містечкових готельчиках, він жив із Гендерсоном в одній кімнаті. А то, якщо тільки в програмі не було інших дресированих тварин, сидів сам у призначеному для таких тварин приміщенні театру, у якому гастролював три дні чи тиждень.

Та ні хвилини не міг він побігати на волі, поза кліткою, поза чотирма стінами кімнати, без ланцюжка, причепленого до нашийника. По обіді в погожі дні Гендерсон часто виводив Майкла погуляти. Але завжди на ланцюжку. І майже завжди вів його до якого-небудь парку, де прив’язував ланцюжка до лави, а сам сідав і встромляв носа у Сведенборга [23]. Майкл нічого не міг зробити самохіть. Повз нього пробігали інші собаки, вільні, загравали або гарикались одні з одними. Якщо вони підбігали до нього з наміром принюхатись, познайомитись, Гандерсон неодмінно відривався від книжки й проганяв їх.

Отже, Майкл став довічним в’язнем безживного тюремника, і життя здавалося йому сірим і безбарвним. Понурість його змінилась на глибоку апатію. Він уже не