Читати книгу - "Прерія"

була природна й невимушена, і Мідлтон, тільки глянувши вдруге, зрозумів: це не Гектор, а його опудало, яке індіанці зробили так майстерно і любовно, що воно виглядало наче жива тварина. А капітанів пес грався неподалік з маленьким сином Течічени й Маторі. Там же стояла й мати, тримаючи на руках другу дитину, яка могла похвалитися не менш славним походженням, — адже її батьком був Тверде Серце. Ле Балафре сидів біля вмирущого трапера, і вигляд його свідчив про те, що і йому вже недовго лишилося чекати смертної години. Решта людей всередині кола теж були старі, — вони, очевидно, підійшли ближче, щоб подивитись, як справедливий та безстрашний воїн вирушає у найдовший похід.

Старий пожинав плоди свого діяльного, стриманого і невибагливого життя — він помирав мирно й тихо. До самих останніх днів він зберіг снагу. А коли наступив занепад сил, то був він швидкий та безболісний. Трапер ще полював з плем'ям цілу весну й добру половину літа, але потім йому раптом відібрало ноги. Його розум теж слабшав, і пауні вирішили, що їхній мудрий порадник, якого вони любили й поважали, збирається покинути їх. Але, як ми вже казали, безсмертна душа не хотіла залишати своєї оселі. Світильник життя, хоч і ледь жеврів, однак не згасав. Ранком того дня, коли приїхав Мідлтон, до старого, здавалося, повернулась колишня сила. Знов чулися його мудрі поради, а очі ніби часом упізнавали друзів. Але то була остання, коротка розмова, що її вів із світом живих той, хто, як вважали, вже не міг більше ні з ким спілкуватися.

Підвівши гостей до вмирущого, Тверде Серце, пойнятий щирим сумом, трохи помовчав, як того вимагали правила доброї поведінки, а тоді злегка нахилився й запитав:

— Чує мій батько слова свого сина?

— Кажи, — відповів трапер — голос його ніби виходив із самої глибини грудей, але звучав надзвичайно виразно, ба навіть моторошно серед загальної тиші. — Я покидаю селище Вовків і невдовзі буду так далеко, що до мене твій голос не долине.

— Хай мудрий вождь не турбується про свою подорож, — вів далі Тверде Серце, забувши за своїм щирим горем, що й інші чекають, коли можна буде звернутися до його нареченого батька. — Сто Вовків розчистять його стежину від колючок.

— Пауні, я помираю, як і жив, християнином! — знову ваговорив трапер, і голос його пролунав з такою силою, що слухачі здригнулися, ніби зачувши спів сурми, коли її звуки, притлумлені віддаллю, раптом вільно розлягаються в повітрі. — Я хочу піти з життя так, як прийшов у нього. Для того, щоб стати перед Великим Духом мого народу, мені не потрібні коні та зброя. Він знає, якого кольору моя шкіра, і судитиме мої вчинки відповідно до моїх можливостей.

— Мій батько розповість моїм молодим воїнам, скільки він убив мінгів і про свої доблесні та чесні діла, аби юнаки прагнули робити так, як він.

— На небесах білої людини не дослухаються до хвалькуватого язика! — врочисто відповів старий. — Великий Дух бачив, що я робив. Його очі завжди розплющені. Він пам'ятатиме мої добрі вчинки, а за лихі він мене покарає, хоч і в гніві він милосердний. Ні, сину мій, блідолиций не співатиме собі хвали перед богом, сподіваючись, що той її прийме!

Трохи розчарований, молодий мождь скромно відійшов, пропускаючи гостей. Мідлтон узяв виснажену руку старого і, намагаючись погамувати хвилювання, назвав себе. Старий слухав так, ніби думав зовсім про інше; але коли збагнув, хто перед ним, його змарніле обличчя освітилося радістю впізнавання.

— Я сподіваюсь, ви не забули тих, кому колись дуже допомогли! — сказав Мідлтон. — Мені було б дуже боляче, коли б ви так швидко забули мене.

— Я мало забув з того, що бачив, — відповів трапер. — Довга низка моїх тяжких днів завершується, але серед них немає жодного, який я хотів би пропустити. Я пам'ятаю всіх вас; і твого діда, який приходив перед тобою. Я радий, що ти повернувся до прерії, бо мені потрібна людина, яка знає мою рідну мову, а торговцям у цих краях не можна довіряти. Чи можеш ти зробити ласку вмирущому старому?

— Кажіть, чого ви бажаєте, — мовив Мідлтон, — і я зроблю все.

— Це, звісно, далеко… аби посилати такий дріб'язок, — вів далі старий. Він говорив з трудом, замовкаючи, бо йому бракувало сил і подиху. — Так, путь дальня й виснажлива… але добрість і дружбу забувати не годиться… В горах Отсего є селище…

— Я знаю це місце, — перепинив його Мідлтон, завваживши, що старому дедалі важче говорити. — Кажіть, що треба зробити.

— Візьми цю рушницю… торбу для куль… і ріг… і пошли їх чоловікові, ім'я якого вирізьблене на ложі… один торговець вирізав літери ножем… бо я давно збирався послати своєму другові цю рушницю… на знак моєї любові до нього.

— Це я зроблю. Чого ви ще хочете?

— Більше мені нема чого заповідати… Пастки я віддаю своєму синові-індіанцеві, бо він благородно й чесно дотримав свого слова… хай він підійде до мене…

Мідлтон пояснив вождеві, що сказав трапер, і відійшов, звільнивши місце.

— Пауні, — вів далі старий, перейшовши на іншу мову, як він це робив завжди залежно від того, з ким розмовляв, а часто відповідно до тієї думки, яку збирався висловити. — У мого народу є звичай — батько, перш ніж навіки заплющити очі, благословляє свого сина. Я благословляю тебе; прийми це благословення, бо ж від молитви білого християнина стежина справедливого воїна не стане довшою а чи крученішою. Хай бог блідолицих подивиться на твої вчинки приязними очима, і хай ти ніколи не скоїш такого, від чого б спохмурніло його обличчя… Певне, ми більше ніколи вже не зустрінемось. Є чимало різних повір'їв про те, де живуть Добрі Духи. Не личить мені, хоч я старий і досвідчений, нав'язувати свою думку цілому народові. Ти віриш у щасливі прерії, я ж додержуюсь віри своїх батьків. Якщо правильне і те, й друге, то ми розлучаємося назавжди; якщо ж випаде так, що слова різні, а значення одне, то ми ще стоятимемо поруч, пауні, перед лицем твого Ваконди, який буде не ким іншим, як моїм богом. Багато можна сказати на користь обох вір, бо кожна, очевидно, добра для свого народу, і так, безперечно, було призначено. Боюсь, що я був не зовсім таким, яким повинен бути білий, — недарма ж мені боляче назавжди розлучитися з рушницею і мисливськими радощами. Але це вже моя провина, а не його. Так, Гекторе, — провадив він далі, трохи схилившись, щоб поскубати собаку за вуха, — от