Читати книгу - "Викрадачі"

він займається. Ні, це мене не приваблювало. Я пробігла по натовпу поглядом і розшукала кучеряву голову Роберта: він вивищувався над купкою людей, серед яких було двоє з нашої групи, хоча на цей раз Френк не приклеївся до Роберта, й це мені сподобалося. Я прихопила свій светр і попленталася до своєї стайні, до ліжка, до книги — напевно, в компанії Ісака Ньютона цікавіше, ніж серед усіх цих людей, яким весело разом. А якщо я посплю більше трьох годин, то й сама буду куди веселішою.

Стайні стояли порожні, ряди дверей крихітних спалень зачинені, крім моєї, тому що я її, напевно, залишила відчиненою.

Це необережно, хоча гаманець був зі мною, у кишені джинсів, а про решту речей я не турбувалася. Тут взагалі мало хто замикав двері на ключ. Я увійшла, ледь жива, й мимоволі зойкнула: на краєчку мого ліжка сидів Френк, у чистій білій сорочці, розстебнутій до пояса, джинсах, на шиї — коралі з важких коричневих намистин, які дуже нагадували мої власні. В руці він тримав альбом для замальовок і, схилившись, потирав великим пальцем щойно зроблений малюнок, розмиваючи лінії. Засмага в нього була така, що перехоплювало подих, м’язи на грудях трохи напружені. Ще мить він зосереджено потирав малюнок, потім підвів очі й посміхнувся. Я утрималася від того, щоб уперти руки в боки.

— Якого біса ви тут робите?

— Ой, не треба так, — він усміхнувся мені й відклав свій альбом. — Ти вже скільки днів уникаєш мене!

— Можу покликати адміністрацію, й вас виженуть звідси.

Він надав обличчю вираз більшої зосередженості.

— Але ж ти цього не зробиш. Ти поклала на мене око так само, як і я на тебе, тож не треба мене залякувати.

— Я зовсім не залякую. Гадаю, правильно сказати: «не звертаю уваги». Я не звертаю на вас уваги, а ви до цього, напевно, не звикли.

— Гадаєш, я не усвідомлюю, що я розбещений хлопець? — Френк схилив набік свою красиву біляву голову й дивився на мене. — А ти яка? — Посмішка в нього була заразлива, й це мене дратувало. Я схрестила руки на грудях. — Ти теж розбещена?

— Якби ви не були розбещеним хлопчиком, то, звісно, не з’явилися б тут у такий недоречний спосіб.

— Годі, — повторив він. — Ти ж сама не розмірковуєш отак: що доречно, що недоречно. Все одно, я прийшов не для того, щоб пом’яти твої кістки. Просто мені здається, що ми могли б бути друзями. Мені здається, що ти могла б поговорити зі мною в чотири ока, коли не потрібно хизуватися перед іншими.

Я бажала розірвати його на шматки, тільки не знала, з чого почати.

— Хизуватися? Я ніколи ще не бачила жодної людини, настільки заклопотаної власним іміджем, як ти, юначе.

— Еге, тепер можна побачити, якого ти кольору насправді. Снобів не любиш. Це добре. Врешті-решт, ти ж сама вчилася на факультеті мистецтв, і я знаю, на якому саме. Непоганий факультет! — Він знов усміхнувся й показав мені свій альбом. — Бачиш, я намагався намалювати автопортрет, дивлячись у твоє дзеркало. Якраз доводив справу до кінця, коли ти ввійшла. То що — хіба я хизуюся?

Мимовільно я поглянула на малюнок. Там було задумливе, спокійне обличчя розумної людини — обличчя, в якому я б не впізнала того Френка, якого досі бачила. І малюнок майстерний.

— Тіні погано накладені, — сказала я вголос. — А рот завеликий.

— Великий — це добре.

— Геть з мого ліжка, пане добродію, — наказала я йому.

— Спершу підійди й поцілуй мене.

Потрібно було дати йому ляпаса, але я засміялася.

— Я ж тобі в матері годжусь!

— Неправда, — заперечив він. Відклав альбом далі, підвівся на ноги (він на зріст і завширшки був такий само, як і я) й поклав руки мені на плечі притискаючи до стіни — такому він навчився з голлівудських фільмів. — Ти молода, красива, ти повинна припинити сердитися, а замість того трохи розважитися. Тут же товариство людей мистецтва!

— Дитинко, я повинна була б викинути тебе із цього товариства!

— Давай підрахуємо — на скільки років ти старша за мене? На вісім? На п’ять? А така поважна! — Він почав гладити мою щоку, так що полум’я перекинулося в мене з плеча до самого волосся. — Тобі що, подобається уявляти себе самодостатньою чи, може, подобається спати самій у цьому стійлі?

— Як би не було, а чоловікам сюди вхід заборонений, — відказала я, прибираючи його руку, яка знову була почала гладити мої скроні. Проти своєї волі я відчула бажання покласти цю файну спритну руку в інше місце, щоб відчувати її всюди.

— Це ж тільки так записано на папері. — Він нахилився до мене, повільно, немов гіпнотизуючи, й не без успіху. Подих у нього був приємний, свіжий. Він не залишив мене, доки я його не поцілувала першою, принижуючи себе, але жадібно, а тоді його губи міцно притислися до моїх, з тією стриманою силою, від якої у мене стислося в грудях. Могло статися так, що я провела б ніч, притискаючись до його шовковистої шкіри, якби він не взяв мій локон і не погладив його. — Яке розкішне волосся! — вигукнув він.

Я вислизнула з-під його засмаглої руки.

— Ти теж розкішний, хлопчику, але зараз це ні до чого.

Він засміявся на подив доброзичливо.

— Гаразд. Скажи мені, якщо передумаєш. Не потрібно бути такою самотньою тут, якщо тобі цього не хочеться. Ми могли 6 трошечки порозмовляти на теми, яких ти так уникаєш.

— Господи, йди вже. Годі.

Він узяв свій альбом і вийшов так само тихо, як Роберт Олівер зі студії минулої ночі. Навіть двері за собою зачинив поштиво, немов бажав показати мені, що я недооцінюю ступінь його дорослості. Коли пересвідчилася, що він залишив будинок, я впала на ліжко, витерла рукавом рота й розревлася. Ридала недовго, але несамовито.

Розділ 67

1879 рік

Їхній потяг прибуває на узбережжя пізно ввечері, обоє вони мовчать. Її вуаль вкрита кіптявою, через що втомленій Беатрисі здається, нібито в неї погіршився зір. У Фекані вони готуються пересісти з потягу на найманий екіпаж, який відвезе їх до Етрети. Олів’є збирає менші сумки й пакунки з полиці купе, в якому вони протягом усього дня розмовляли (валізи понесуть за ними). Коли він підводиться, Беатрисі здається, що він немов здерев’янів, що під бездоганно пошитим дорожнім костюмом у нього надто старе тіло, й непотрібно йому, звертаючись до неї, брати її за лікоть — не тільки тому, що він не Ів, а й тому, що він