Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

— Прошу і кажу спасибі, — просто відповіла вона. — Нех Господь Бог і Людина-Ісус благословлять тебе і твоїх друзів.

Роланд кивнув так, наче між ними відбувалася звичайнісінька розмова.

— Марґарет Айзенгарт показала мені дещо.

— Показала? — Залія злегка всміхнулася. З-за рогу, насилу переставляючи ноги, вийшов Тіан, змучений і спітнілий, хоча була ще лише дев’ята ранку. Через плече в нього був перекинутий зламаний шмат упряжі. Він побажав Роландові та Джейку доброго дня і став коло дружини, обійнявши її за талію.

— Еге ж, і розповіла нам історію Леді Орізи й Сірого Діка.

— Файна історія, — сказала Залія.

— Так, — погодився Роланд. — Леді-сей, коли прийде пора, чи готова ти стати до наших лав зі своєю тарілкою?

У Тіана округлилися очі. Він розтулив рота, та так і закрив. Він дивився на свою дружину, неначе на нього зненацька зійшло велике осяяння.

— Так, — сказала Залія.

Тіан кинув упряж на землю й обійняв дружину. Вона теж міцно обійняла його у відповідь. Потім швидко відсторонилася і знову обернулася до Роланда і його друзів.

Роланд всміхався. Як завжди, коли Едді спостерігав цей феномен, у нього з’явилося мимовільне відчуття ефемерності того, що відбувається.

— Добре. Покажеш Сюзанні, як кидати тарілку?

Залія замислено глянула на Сюзанну.

— А вона хоче навчитися?

— Не знаю, — сказала Сюзанна. — Роланде, я маю цього навчитися?

— Так.

— Коли, стрільцю? — спитала Залія. Роланд подумки зробив підрахунки.

— Якщо все пройде добре, за три чи чотири дні від сьогодні. Якщо раптом виявиться, що вона не має до цього хисту, спробуємо навчити Джейка.

Джейк помітно здригнувся.

— Але я думаю, вона впорається. Я ще не знав стрільця, якому б не припала до душі нова зброя, як птахам — нова водойма. Мені потрібен щонайменше один стрілець, який умів би кидати тарілку чи стріляти з арбалета, бо нас четверо, а надійних револьверів лише три. А ця тарілка мені подобається. Дуже подобається.

— Авжеж, я покажу все, що знаю сама, — сказала Залія й сором’язливо глянула на Сюзанну.

— Тоді за дев’ять днів ти, Марґарет, Розаліта і Сейрі Адамс прийдете до будинку Старого, і ми побачимо, що ви вмієте.

— У тебе є план? — спитав Тіан, і його очі загорілися надією.

— До того часу буде, — відказав стрілець.

ЧОТИРИ

Вони поїхали до містечка вчотирьох. Їхні коні скакали поряд однохіддю, поки попереду не показалося перехрестя Східного шляху з іншим, що вів на північ і південь. Там Роланд зупинив коня і сказав:

— Тут я вас ненадовго залишу. — Він показав на північ, у бік пагорбів. — За дві години звідси є поселення, яке Народ-Шукач називає Манні-Кальєю, а інші Манні-Редпас. Та хай як воно зветься, то їхня домівка, маленьке село всередині більшого. Там я зустрінуся з Хенчиком.

— Їхнім діном, — уточнив Едді.

Роланд кивнув.

— За селищем манні є кілька закритих шахт і багато печер. До них їхати годину чи менше.

— Те місце, яке ти показував на карті двійнят Тейвері? — спитала Сюзанна.

— Ні, але близько звідти. Печера, яка мене цікавить, зветься Печерою дверей. Ми почуємо про неї сьогодні від Каллагена, коли він завершуватиме свою розповідь.

— Ти знаєш напевне чи це лише твоя інтуїція? — поцікавилася Сюзанна.

— Я знаю від Хенчика. Він розповів мені вчора ввечері. І також розповідав про панотця. Я міг би розказати вам, але краще нам почути все від самого Каллагена. В будь-якому разі, та печера буде для нас важлива.

— Це дорога назад, так? — спитав Джейк. — Ти вважаєш, що це шлях до Нью-Йорка.

— Більше того, — відповів стрілець, — Я думаю, що з чорною Тринадцяткою в тій печері нам може відкритися шлях до будь-якого місця й будь-якого часу.

— І до Темної вежі? — хрипким шепотом спитав Едді.

— Цього я сказати не можу, — похитав головою Роланд. — Але, думаю, коли Хенчик покаже мені печеру, я дізнаюся більше. Тим часом у вас трьох є справи в крамниці Тука.

— Справи? — здивувався Джейк.

— Так. — Роланд, балансуючи з кошелем на колінах, сягнув рукою вглиб, пошукав щось і нарешті витяг шкіряного мішечка на зав’язці, якого жодне з них не бачило раніше.

— Його дав мені батько, — відсторонено сказав він. — Окрім руїни, на яку перетворилося моє молоде лице, це єдине, що в мене лишилося з тих часів, коли ми з друзями приїхали до Меджису.

Вони всі дивилися з благоговінням і думали про одне: якщо стрілець сказав правду, то цьому шкіряному мішечку, напевно, сотні й сотні років. Роланд розшнурував його, зазирнув досередини й кивнув.

— Сюзанно, простягни руки.

У її складені ківшиком долоні він висипав десять срібних монет, спорожнивши гаман.

— Едді, тепер ти.

— Е-е, Роланде, я думаю, там дубль пусто.

— Простягни руки.

Знизавши плечима, Едді послухався наказу. Роланд перевернув гаман і висипав десять золотих монет. Мішечок знову був порожній.

— Тепер Джейк.

Хлопчик підставив долоні. З кишені спереду його пончо стирчала цікава Юкова пичка. Цього разу мішечок видав півдюжини блискучих коштовних каменів і знову спорожнів. Сюзанна охнула.

— Це лише гранати, — мало не вибачаючись, пояснив Роланд. — Я чув, що в цих краях на них можна дещо виміняти. Небагато, звісно, але для хлопчачих потреб цілком досить.

— Круто! — розплився в широкій усмішці Джейк. — Кажу спасибі! Велике-велике!

Мовчки чудуючись, вони дивилися на порожній мішечок. І Роланд усміхнувся.

— Та магія, яку я колись знав чи до якої мав доступ, давно згинула. Але перед вами її маленькі рештки. Як мокре листя чаю на дні чайника.

— А там ще щось є? — спитав Джейк.

— Ні. Але з часом, може, й з’явиться. Це чарівний гаманець. — Роланд поклав старовинний мішечок назад у кошіль, витяг натомість трохи тютюну, якого дав йому Каллаген, і скрутив цигарку. — Ідіть до крамниці. Купіть усе, що забажаете. Кілька сорочок, наприклад, і мені одну, як ви не від того. Мені вона не завадить. А потім вийдіть на веранду і відпочиньте там. Сеєві Туку це не вельми сподобається, ніщо в світі не завдало б йому більшої втіхи, ніж побачити наші спини, що віддалятимуться на схід, до Краю грому. Але й кишнути вас звідти він не наважиться.

— Хай тільки спробує. — Едді торкнувся руків’я Роландового револьвера.

— Це вам не знадобиться, — сказав Роланд. — Покупці затримають його за прилавком. А ще настрій селян.

— Вони поволі хиляться на наш бік?

— Так, Сюзанно. Якщо запитаєш у них у лоб, як я в сей Джефордс, вони не дадуть відповіді, тож поки що ліпше не питати. Але так. Вони збираються битися. Або дозволити нам битися за них. І їх можна зрозуміти. Битися за тих, хто не може себе